Інтерв’ю Святішого Патріарха Кирила напередодні святкування 10-річчя Помісного Собору та інтронізації Його Святості[Патріарх]

29 січня 2019 року, напередодні 10-ї річниці інтронізації Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, Предстоятель Руської Православної Церкви відповів на запитання журналістів федеральних російських інформаційних агентств РІА «Новості», ТАСС, «Інтерфакс» і телеканалів «Росія 24» і «Спас».

— Ваша Святосте, дозвольте розпочати. Які події цього десятиліття у житті Руської Православної Церкви Вам найбільше запам’яталися?

— Подій було дуже багато, і я боюся, називаючи якісь події, надати їм значення більше, ніж тим, про які нічого не скажу. Ці десять років були, звісно, наповнені дуже значними змінами у житті Церкви. Але коли я говорю про життя Церкви, я маю на увазі і життя нашого народу. Зрештою, добре Церква працює чи ні, відображається в тих чи інших сторонах і суспільного, і особистого життя людей. Ми не проводимо ніяких соціологічних замірів; більш того, коли нам постачають світську статистику, ми досить критично до неї ставимося. Але можу сказати, виходячи зі свого особистого досвіду (а зі мною якось пов’язана, і через листування, і через спілкування, досить велика кількість людей): я бачу, як змінюється життя людей, як змінюється їхнє ставлення до Церкви, як змінилося принципово розуміння ролі Церкви у житті нашого народу і нашого суспільства. Не буду детально говорити і втомлювати вас деталями, але цілком очевидно, що ці зміни не можуть не впливати на весь перебіг нашого життя.

Адже мета, яку ставили перед собою атеїсти, полягала у тому, щоб перетворити Церкву на гетто, загнати її у вузькі рамки — культурні, політичні. Іноді це робилося за допомогою сили, іноді, і це я пам’ятаю, за допомогою створення відповідних законів і здійснення відповідної практики щодо Церкви. Цьому були присвячені цілі десятиліття — і що ж? А нічого не вийшло, ніякого гетто сьогодні немає. Це, звісно, наповнює душу радістю і усвідомленням того, що Бога перемогти неможливо. Адже Церква є не що інше, як місце, де люди стикаються з вічністю, і тому ніякі зовнішні обставини не можуть Церкву зруйнувати. Я у це не просто вірю — я це знаю, у тому числі з досвіду свого, можливо, не такого вже тривалого життя, хоча сім десятиліть — це все-таки термін.

— Ваша Святосте, а яким Ви уявляєте з сьогоднішнього дня майбутнє Руської Православної Церкви, її місце у світі?

— Місце Руської Церкви, взагалі місце Церкви в сучасному світі неможливо оцінити у соціологічних категоріях. Не можна сказати, що віруючих буде більше або менше, що на політику, культуру, суспільне життя буде справлятися більший або менший вплив. Взагалі, якщо говорити про хід людської історії, яка має завершитися не видимою перемогою Церкви, а апокаліптичною картиною, Церква завжди йде трохи проти течії. Основним напрямком сучасного життя сьогодні є життя згідно з бажаннями, а якщо сказати ще грубіше, згідно з інстинктом. Цей чинник з неймовірною силою впливає і на особисте, і на суспільне життя людей. Ми говоримо про зростання споживацької психології, про інші негативні сторони суспільного життя, але все це виникає з внутрішнього життя людини. І те, що відбувається всередині людини, потім переноситься і на суспільні відносини.

Тому я не думаю, що у Церкви буде після нас якась славна історія. У кожну епоху Церква стикається зі своїми труднощами, і не бачу ніяких ознак того, щоб цих труднощів було менше.

— Ваша Святосте, якщо говорити про труднощі: те, що сталося останнім часом у світовому Православ’ї у зв’язку з діями Константинополя на Україні, — це розкол, і точка неповернення вже пройдена? Чи це певна криза, і все ще можна виправити? Але тоді як і в які терміни?

— Ну, точка неповернення — це небуття. У кожного з нас буде точка неповернення, коли закінчиться наше фізичне життя. А поки ми живемо, поки Церква живе, ніякої точки неповернення, звісно, не має бути, і я впевнений, що і не буде. Ви вжили слово «криза» — це правильне слово, грецьке, і одне з його значень у перекладі на російську — це «суд». Ми забуваємо про це значення слова «криза». Але у цьому сенсі відбувається суд, суд Божий над усіма нами і, насамперед, над тими, хто ініціює такого роду кризи. З усіма цими обставинами не можна жартувати, не можна створювати розколи, не можна йти проти волі Божої, не можна, проповідуючи одне і закликаючи до одного, на практиці робити все абсолютно протилежне. Якщо все це відбувається через особисту гріховність або, краще сказати, слабкість людини, яка спрямовується до одних ідеалів, а на практиці виходить зовсім інше, то це її особиста проблема. Але якщо церковна організація декларує одні ідеали і цінності, якщо священики звертаються до своєї пастви і вчать про одне, а церковна організація починає діяти у зовсім іншій системі цінностей, — як зараз і відбувається у зв’язку з розколом в Україні, — то це що означає? Це означає, що немає благодаті у такій церковній організації. «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мф. 7:16). Де розкол — там злість, ми ж це бачимо: захоплення храмів, побиття священиків… Чи може слово Боже, правда Божа поширюватися за допомогою насильства, обману, з підпорою на політичні сили, чи може воля Божа поширюватися за допомогою тієї чи іншої політичної партії? Та ніколи! Тому не потрібно бути ніяким провидцем, — потрібно тільки уважніше подивитися на те, що відбувається, і відразу стане ясно, на чиєму боці правда і на чиєму боці Господь.

Дай Боже, щоб Церква — наша Церква і Церква Вселенська — ніколи не зійшла з того шляху, який Господь вказав. Щоб ніякі спокуси не спонукали нас до того, щоб ми робили помилки, що можуть згубно позначитися на ділі людського спасіння.

— Дякую, Ваша Святосте.

— Ваша Святосте, доброго дня. Ми всі пам’ятаємо, що протягом багатьох років Ви мали можливість відвідувати Україну. Ви бували там часто, зустрічалися з людьми, Вас дуже тепло приймали, але потім з огляду на політичні обставини такі поїздки, принаймні на даний момент, стали неможливі. Якщо уявити, що зараз у Вас з’явилася можливість звернутися безпосередньо до мешканців цієї країни, православних віруючих, у зв’язку з останніми подіями церковного життя України, то що б Ви їм сказали?

— Сподіваюся, Господь ще сподобить мене відвідати Україну, бо політична ситуація і взагалі політична кон’юнктура — явища скороминущі. Сьогодні одне, завтра інше, спершу одні політичні сили, потім інші… Тому у мене зберігається надія, що я зможу помолитися у Києво-Печерській лаврі, зустрітися зі своїм народом, з єпископатом Української Церкви, який сьогодні героїчно відстоює канонічне Православ’я.

Ну, а що стосується слів, то є дуже хороші слова у апостола Павла у посланні до Фессалонікійців: «Браття, стійте й тримайтеся передань, яких ви навчились чи то словом, чи нашим посланням» (2 Фес. 2:15). Ці слова я хотів би звернути і до своєї української пастви. Що таке «тримати передання»? Передання — це синонім кафолічної віри, тієї віри, яку сповідує Церква. Твердо тримайтеся цієї віри, не піддавайтеся ніяким спокусам. А що стосується нашого послання і мого послання як Патріарха, то потрібно сприймати це послання як голос Церкви, бо Патріарх не може говорити від вітру голови своєї. Слова Патріарха грунтуються, у тому числі, на соборній позиції Церкви, на соборному волевиявленні. І тому слухати голос Церкви — зараз найважливіше для віруючого народу на Україні. Цей голос чудово звучить з вуст Блаженнішого митрополита Онуфрія, єпископату нашої Церкви. Треба слухати цей голос і жити згідно з тим, чого вчить Церква і до чого вона закликає. Тоді ніякі політичні перипетії не будуть збивати людей з їх життєвого курсу.

— Руську Православну Церкву нерідко звинувачують в угодовстві з владою, з небажанням піднімати важливі теми, що хвилюють суспільство. Як на Вашу думку, обходить все-таки Церква ці гострі кути в публічній сфері?

— Думаю, ці звинувачення походять від людей, які бажають бачити у Церкві так чи інакше орієнтовану політичну організацію. Що означає «критика влади»? Критика влади — це не що інше, як дія, що має певні політичні цілі. Ось коли опозиція критикує владу, все зрозуміло: опозиція хоче показати народу, що нинішня влада — це погано, а опозиція, яка її критикує, — це добре. І висновок простий: підтримуйте опозицію! Але ж Церква не може зайняти таку позицію, вона не може таким чином взаємодіяти з владою. Однак Церква ні в якому разі не повинна мовчати, коли у країні, у суспільстві, у народі відбувається щось, що з церковної точки зору може завдати великої шкоди і особистості, і суспільству, і народу, і навіть державі. У цьому сенсі Церква не мовчить, і у плані просування такої точки зору Церква ніколи себе не обмежувала.

Наведу конкретні приклади. Так, наша позиція щодо абортів — вона ж всім добре відома! Я і в Державній Думі про це говорив, і, якщо мова заходить на цю тему, я завжди публічно наголошую на важливості подолання цієї, я б сказав, духовної недуги в нашому суспільстві. Говорячи так, я усвідомлюю, що дуже велика кількість людей (можливо, навіть тих, хто в принципі погоджується) у житті зовсім зі мною не згодні. Ну і що? Це має змусити мене замовкнути? Але тоді я відступлюся від найголовнішого — я перестану нести людям Божу правду. А когось, можливо, досягнуть мої слова, якісь немовлята з’являться на світло — це вже буде великим для мене щастям. Ще раз хочу сказати: така позиція Патріарха не відповідає ні державній політиці, ні навіть, можливо, думці соціологічної більшості. Але це не означає, що Патріарх і Церква мають від цього відмовитися.

Однак від нас годі було чекати відстоювання якоїсь політичної програми, підтримки якихось політичних сил, проурядових чи опозиційних. Адже що буде, якщо Церква підтримає ту чи іншу партію? Що таке партія? Партія — це частина. Власне кажучи, партійна система — це поділ суспільства на частини, які мають різну політичну орієнтацію. Багато хто вважає, що це добре, правильно, що це відповідає різноманіттю людського вибору. Не буду давати свою власну характеристику, я не прихильник партійного поділу народу, хоча це даність, і вже оскільки ця даність існує, нехай існує. Але вона не повинна розділяти наш народ і, найголовніше, руйнувати одностайність у питаннях, які є для нас життєво важливими. Церква намагається забезпечувати свій вплив на суспільство таким чином, щоб у нас була згода, певний консенсус щодо найважливіших життєвих питань. Так ми і будемо далі діяти, але ні в якому разі не перетворимося на політичну силу, яка обслуговує інтереси частини нашого народу, нашого суспільства.

— Ваша Святосте! 25 січня 2009 року члени Архієрейського Собору Руської Православної Церкви висунули трьох кандидатів на Патріарший престол, і Ви, Ваша Святосте, отримали більшість голосів. Озираючись назад, могли б Ви сказати, що всі ті сподівання, які були у Вас у ті дні, збулися і справдилися?

— Ну, чесно кажучи, у мене тоді ніяких сподівань не було. Я вже неодноразово про це говорив, коли мене запитували, і зараз хочу сказати: ставши Місцеблюстителем, я ясно усвідомлював те, що є великий шанс, що мене оберуть. Але стовідсоткової впевненості бути не могло. Звичайно, у той час я молився, але ніколи, жодного разу, звертаючись до Господа, я не просив Його зробити мене Патріархом. Жодного разу! Я просив, щоб була явлена воля Божа і щоб було обрано того, хто з волі Божої має стати Патріархом. І вже у той час я усвідомлював, що обрання Патріархом — це великий хрест.

Я міг спостерігати життя Патріархів, які мені передували, — і Патріарха Олексія I (хоча в ті часи був ще зовсім молодою людиною), і Патріарха Пимена, і Патріарха Олексія II. Звісно, не повною мірою я міг тоді бачити всі сторони патріаршого життя, але було цілком ясно, що Патріарх несе важкий хрест. Ставши Патріархом, я в цьому переконався: Патріарх несе важкий хрест. Але оскільки явилася на мені воля Божа і я був покликаний до цього служіння, то вважаю за обов’язок свій нести цей хрест настільки, наскільки дозволять мені мої духовні і фізичні сили.

— Кількість єпархій у Руській Церкві практично подвоїлася за часів Вашого Патріаршества. Як це позначилося на житті Церкви і віруючих?

— Це хороше дуже питання, тому що можна подвоїти, потроїти, а який буде результат? Думка про необхідність створення нових єпархій у мене виникла, коли я летів на літаку з Якутська до Іркутська. Летиш години три, не пам’ятаю точно, але за цей час можна долетіти від Москви до центру Європи, а, може, і далі. Ось я і запитав сам себе: а що ж там, внизу? Ми летимо, під нами ліс, але ж напевно люди живуть — і в Якутії, і в Іркутській області. Звісно, там не так багато доріг, як у Європі, і не так багато населення. Але що таке дороги і населення? Сьогодні їх немає, а завтра вони з’являться — розкопають що-небудь там у землі, і почнеться бурхливий розвиток цих регіонів. А що там з релігійної точки зору? Нічого. Один архієрей в Якутську, інший в Іркутську.

Ми вже так проходили через проблеми, пов’язані з будівництвом БАМу. Ніхто тоді в Церкві не подумав, що треба щось робити. Прокладається така магістраль, а що там? Там же люди! Ну, і самі ж зіткнулися з великими проблемами в релігійному плані, після того як БАМ був побудований. Православна Церква не стала там домінуючою духовною силою, там виникли різні сектантські групи. Тому не можна, посилаючись на те, що людей мало живе або інфраструктура не розвинена, не думати про духовне життя.

Ось тоді виникла думка: треба просто збільшувати кількість єпархій. А чому? Бо Церква побудована таким чином, що все здійснюється через ініціативу правлячого архієрея. Так побудована Вселенська Церква. Господу було завгодно, щоб в основі церковного життя були поставлені апостоли. А апостоли висвятили єпископів, вручивши їм всю повноту відповідальності за церковне життя. Тому Православна Церква не може розвиватися без ініціативи єпископа — нічого не вийде. Отже, висновок простий: чим більше у нас єпархій, тим більше єпископату, і тим єпископат ближче до реального життя і до народу.

Але виникає питання: а як все це реалізувалося? Зовсім недавно, буквально за кілька днів до нашої зустрічі, мені розповіли такий випадок. Людина їхала в автобусі десь у провінції — не буду називати регіон, умовно скажемо, десь у районі Уралу. І ось їде людина і бачить, що у цьому ж автобусі їде місцевий владика. Ну, і до нього, звісно, люди підходять, підсаджуються, він з ними розмовляє, прямо в автобусі. І потім ця людина мені сказала: «Тільки побачивши цю картину, я зрозумів Вашу тезу, що єпископ має бути ближче до народу». Ніякого середостіння! Хіба міг у цьому районному автобусі опинитися правлячий митрополит величезної єпархії? Та ніколи в житті! Він і до районних центрів добратися не міг, вже не кажучи про те, щоб на автобусі кудись їхати.

Тому завдання, яке ми поставили, — щоб єпископ був ближче до народу. А це означає, що він буде справляти більший вплив на народ, а народ буде справляти більший вплив на архієрея і сприяти формуванню у нього правильного підходу до розвитку церковного життя. Ось, власне кажучи, і вся задумка. Сподіваюся, що вона зараз здійснюється, і, отримуючи інформацію з місць, знаю, що це взагалі-то так.

— Ваша Святосте, чи бачите Ви якісь виклики для підростаючого покоління, якому Ви приділяєте так багато уваги в роки свого служіння? У чому вони полягають, і чи буде Церква якось реагувати?

— Молодь — це те, від чого все буде залежати в майбутньому. І проблема виховання сучасної молоді полягає у тому, що так звана сучасна культура дуже сильно розкріпачує людські інстинкти. А молодість — це час, коли інстинкти працюють дуже сильно, і молодій людині потрібні дуже великі вольові зусилля, інтелектуальні зусилля, щоб досягати поставлених у житті цілей, не спотикаючись об ці самі інстинкти. І ми знаємо, що дуже багато хто не долає цього бар’єру, сходить з дистанції, перестає вчитися, раніше починає таке самостійне життя, яке, можливо, варто було б трошки відкласти, щоб дати розвинутися всім своїм силам — і розумовим, і духовним, і фізичним, і матеріальним.

Цілком очевидно, що виклик є, і молодь дуже вразлива. І завдання полягає у тому, щоб справляти виховний вплив на молодь таким чином, щоб вони могли пройти цей дуже важливий етап свого життя, коли тілесне начало починає превалювати над духовним і інтелектуальним началом, щоб вони могли зберегти свою цілісність, здатність створювати сім’ю, досягати цілей, поставлених у житті. Тому робота з молоддю завжди складна, але дуже і дуже важлива, адже від того, що відбувається з молодою людиною, залежить майбутнє країни.

Ось чому я вважаю, що робота з молоддю в рамках нашої Церкви є безсумнівним пріоритетом для всіх нас. І я тішуся з того, що єпископат нашої Церкви розділяє зі мною ці погляди.

— Ваша Святосте, хочу повернутися до теми України. Відносини між Росією і Україною складні не тільки в церковних питаннях, не тільки в міждержавних, — робиться спроба розділити два братні народи. На Ваш погляд, чи є шанс примирення і яка роль Церкви у цьому процесі?

— Ми всі належимо до однієї цивілізації. У нас цивілізаційна спільність, у нас культурна спільність, у нас релігійна спільність. А мені здається, що спільність, яка виникає з історії, культури, релігії, куди сильніше тих самих політичних умовностей, які виникають сьогодні, а завтра зникають. Адже конфлікти іноді виникали у рамках однієї і тієї ж спільноти. Зараз мені спадає на думку історія, як у 1814 році Білий дім був захоплений англійцями. Відбулася війна між американцями і англійцями, це добре відома історія. І що? І розпалася англомовна культурна спільність? Та нічого подібного! Англія і Сполучені Штати пройшли через цю кризу, як і взагалі через війну, а культурна, мовна спільність зберігається і сьогодні.

А якщо привести подібний приклад (це вже з античної давнини) — Пелопоннеські війни у рамках одного грецького етносу і культури? Це ж були реальні історичні війни, навіть у школі, здається, їх вивчають. Ми знаємо, що творилося там, на Пелопоннесі. А що в результаті? Грецька культурна і духовна спільність зберегла етнос і зберегла внутрішню єдність. Тому для мене цілком очевидно, що наша духовна, культурна, цивілізаційна єдність — росіян, скажімо так, і українців — куди сильніша, ніж тимчасові політичні схеми і моделі, які працюють на руйнування цієї єдності. Нічого не вийде.

— Ваша Святосте, минуле десятиліття було ознаменовано безпрецедентною атакою, агресією на Церкву з боку секулярного суспільства. Отже, на кожен випад, навіть найбільш наклепницький, Ви завжди могли відповісти і відповідали дуже впевнено і мирно. Яке Ваше внутрішнє правило, що допомагає справлятися в такі моменти, зібратися і вселити надію?

— Думаю, якогось особливого правила немає. Одна справа, коли ти чуєш щось про себе особисто, але гірше, коли говорять щось несправедливе про Церкву, — тоді, хочеш ти чи не хочеш, з’являється реакція на все це. Ось я для себе сформував таке правило і хотів би порадити багатьом дотримуватися його: в таких випадках ніколи не потрібно піддаватися емоційному почуттю, емоційній реакції і діяти відповідно до неї, бо тоді можна зробити якісь неприпустимі помилки. Це такий загальний підхід у мене, хоча не завжди, через свій характер, рівень своєї емоційності, я дотримуюся цього правила, особливо у спілкуванні з близькими колегами, співробітниками. Ось я зараз дивлюся, вони так мило заусміхалися. Насправді це іноді буває мило, іноді не дуже, проте, дуже важливо, що я цього правила намагаюся дотримуватися. Ви знаєте, ніколи не можна допустити, щоб злоба захоплювала тебе. Ні в якому разі! Там, де злоба, там диявол. Дратівливість, емоційність — це може бути, на поверхневому шарі, але ніколи не можна цей конфлікт занурювати вглиб свого серця. Бо тоді цей негатив може дуже сильно вплинути на ваше мислення, ваш спосіб життя, вашу манеру поведінки з людьми, а вже для священика це категорично неприпустимо.

Тому, навіть якщо щось дуже не подобається, краще втриматися від негайної емоційної реакції, що у мене не щоразу виходить. Але найголовніше, щоб емоційна реакція, особливо негативно забарвлена, ніяк не формувала ваші принципові підходи до вирішення тієї чи іншої проблеми або до відносин з тією або іншою людиною. Думаю, це таке правило, якого необхідно дотримуватися.

— Скільки у Вас робочих годин на добу? Скільки Ви залишаєте собі на сон? Чи встигаєте Ви читати книги, ходити до театру?

— З книгами і театром сутужно, але іноді я все-таки відвідую театр, особливо коли йдуть якісь цікаві прем’єри. Я підтримую стосунки з театральним співтовариством, з деякими режисерами, які мене інформують про те, що, наприклад, у програмі цього театру якась цікава прем’єра, — але це буває досить рідко.

Що ж стосується книг… У мене на тумбочці біля ліжка лежить ось така купа книжок. Це все, що я маю обов’язково прочитати, що входить до мого життєвого плану. Але мушу вам сказати, що читання просувається не так швидко, як мені б хотілося, — хоча щоразу, відходячи до сну, я беру в руки книгу і читаю. Скільки сторінок вдається? По-різному, але читання присутнє у моєму житті щодня. Бо увесь інший час зайнято читанням, але зовсім іншим, — це величезна кількість документів, які через мене проходять. З цим, звісно, теж потрібно щось робити. Я даю завдання своїм колегам, кажу, що не можна, щоб у Патріарха більша частина часу проходила за роботою з документами. Але сьогодні це так.

Проте вважаю за необхідне залишати якийсь простір для інтелектуального і навіть художнього читання, але цей простір, на жаль дуже-дуже звужений. Дякуємо Вам.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі