Історія Руської Православної Церкви

Найвеличніша з нині існуючих автокефальних Помісних Православних Церков – Руська Православна Церква (РПЦ) – колишнє найменування – Греко-католицька Руська Православна Церква.

988 рік вважається Офіційною датою прийняття на Русі християнства, коли Володимир I Святославич, київський князь, прийняв нову віру сам і велів хрестити міських жителів у водах Дніпра. З цього часу християнство виступає державною релігією Київської Русі. До 1448 р. Церква перебувала в юрисдикції Константинопольської Православної Церкви, або Вселенського Патріархату й утворила окрему Руську Митрополію.

У 1448 р. Митрополитом Московським і всієї Русі був самостійно обраний Архієрейським Собором єпископ Рязанський Іона.

У 1458 р. Руська Митрополія остаточно розділилася на самостійну — Московську, і Литовську, що продовжувала перебувати в юрисдикції Константинополя. Коли митрополит Іов був зведений у сан патріарха, у 1589 р., що було закріплено на Церковному Соборі, скликаному в Константинополі у 1590 р, Церква стала офіційно автокефальною. У другій половині XVII ст. в Руській Церкві відбувався розкол і виникло старообрядництво.

У 1720 р. Петром I був виданий «Духовний регламент», згідно з яким вища церковна влада передавалася Імператору, а церковне управління повинен був здійснювати Святіший Синод. У 1721 р. патріарше правління завершилося. У грудні 1917 р. воно було відновлено.

Патріаршество було відновлено рішенням Всеросійського Помісного Собору 28 жовтня (11 листопада) 1917; першим патріархом в післясинодальний період був обраний святитель Тихон (Беллавін), митрополит Московський. До лютого 1918 року Руська Церква мала статус державного інституту в Російській імперії і виконувала ряд пов’язаних з ним функцій.

Після революції 1917 року Церква була відокремлена від держави, і, у числі деяких інших релігійних організацій, пережила період гонінь (див. у статті Релігія в СРСР). Після смерті Патріарха Тихона у 1925 році патріаршим місцеблюстителем став митрополит Петро (Полянський), незабаром репресований. Наступним місцеблюстителем став митрополит Сергій (Страгородський) (у період грудень 1925 – 27 грудня 1936 року іменувався Заступником Патріаршого Місцеблюстителя). Його визнання влітку 1927 року політичного режиму в СРСР і вимоги повної політичної лояльності від духовенства (у тому числі і зарубіжного) привели до протестів і відмови підпорядкування йому з боку ряду груп всередині Патріаршої Церкви і до утворення інших «староцерковних» організацій, які не визнають законність церковної влади Заступника Місцеблюстителя (див. статті Іосифляни (XX століття), катакомбна церква), а також до «припинення зносин» [8] з Патріархією більшості руських єпископів в еміграції.

Під час комуністичного терору в Росії Церква зазнала жорстокого переслідування: збереглося не більше ніж 400 церков з більш ніж 54 тис. парафіяльних храмів і 25 тис. каплиць (у 1917) до 1937 р. Були фізично винищені десятки тисяч представників духовенства, виникла Руська Православна Церква Закордоном.

У 1943 р. в СРСР у ході Великої Вітчизняної війни було знову дозволено будівництво монастирів і храмів. Церква отримала санкцію на обрання Патріарха. Був обраний і Священний Синод. З 1990-х рр. відбувається бурхливе відродження церковного життя і поступове усвідомлення народом вічних цінностей православ’я і свого істинного історичного шляху.

Згідно Статуту, прийнятому на Архієрейському Соборі 2000 р., Руська Православна Церква є багатонаціональною Помісною Автокефальною Церквою, що знаходиться у віровчительній єдності і молитовно-канонічному спілкуванні з іншими Помісними Православними Церквами.

Вхідні в Руську Православну Церкву «канонічні підрозділи»:
• самокеровані Церкви,
• Екзархати,
• єпархії,
• синодальні установи,
• благочиння,
• парафії,
• монастирі,
• братства,
• сестринства,
• духовні навчальні заклади,
• місії,
• представництва і подвір’я,
• канонічно становлять Московський Патріархат.