27 травня 2025 року в Залі церковних соборів кафедрального соборного Храму Христа Спасителя в Москві Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил очолив XIV церемонію обрання та нагородження лауреатів Патріаршої літературної премії імені святих рівноапостольних Кирила й Мефодія. Перед початком церемонії Предстоятель Руської Православної Церкви звернувся до присутніх зі словом.

Ваші Високопреосвященства та Преосвященства! Високоповажні отці, брати і сестри! Христос Воскрес!

Я щиро вітаю всіх вас у цей світлий Великодній день у зв'язку з проведенням церемонії обрання та нагородження лауреатів XIV Патріаршої літературної премії імені святих рівноапостольних Кирила й Мефодія. Радію можливості знову бути з вами. Не лише тому, що треба відзначити заслуги багатьох наших чудових письменників і поетів, а й тому, що кожна наша зустріч стає приводом для серйозної розмови про літературу, про те, якою має бути вітчизняна словесність, з якими проблемами та викликами мають справу сучасні діячі культури та які відповіді може дати Православна Церква на ці виклики.

Зізнаюся, наші зустрічі мають для мене ще й особливу особисту значущість, оскільки слово, що лунає і письмове, завжди посідало важливе місце в житті і служінні. Тому з увагою та інтересом ставлюся до всього, що відбувається у сучасній вітчизняній літературі.

Нинішній рік для нашої країни є особливим, і він проходить під знаком урочистостей, присвячених 80-річчю Перемоги нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Тому і свій нинішній виступ хотів би присвятити роздумам про ці події.

Як ви знаєте, я народився невдовзі після закінчення війни. Ми, діти того часу, бачили катастрофічні наслідки тієї страшної війни на власні очі. Скільки людей загинуло, скількох доля була невідома! Скільки всього було знищено і скільки праці знадобилося для відродження та відновлення того, що перетворилося на руїни!

Справді, багато чого не вистачало. Люди жили скромно, працювали не покладаючи рук, життя не було легким. Але, незважаючи на весь тягар випробувань, відчувалася спільна радість: рідну землю, мирне небо, свободу та незалежність Вітчизни вдалося відстояти. Але перші мої дитячі спогади, пов'язані з війною, — це кістяки розбитих будівель. Ми жили в Ленінграді, на Малому проспекті Василівського острова, і дитиною я звертав увагу, що майже кожен третій будинок був зруйнований. Будинки старої, дореволюційної споруди ще трималися, а те, що було збудовано пізніше, перетворилося практично на руїни. І тяжке відчуття того, що люди тут будували, жили, пов'язували з цими місцями своє майбутнє, а потім хтось прийшов і все зруйнував, це ще дитяче розуміння катастрофи війни зберігалося у пам'яті довгі роки.

Тепер уже нічого не залишилося від цих руїн — на їхньому місці стоять будинки, збудовані у 50-ті роки. Вони і по архітектурі відрізняються від того, що було зруйновано, все заліковано і, начебто, слідів ніяких не залишилося, але в пам'яті мого покоління ці сліди зберігаються.

Маю сказати, що мої батьки практично всю блокаду провели в Ленінграді. Це був страшний час реального голоду, батько працював на військовому заводі, де був головним механіком, а мама викладала в школі. Кожен із них усвідомлював свою відповідальність і виходив працювати навіть тоді, коли це було дуже непросто.

Незважаючи на людське горе та страшні втрати, військові випробування послужили очищенню суспільного життя та культури від нав'язаних революційною ідеологією ефемерних цілей та смислів. Вже не пожежа світової революції стала головним завданням захисту Вітчизни, і не чужа руській людині філософія Маркса і Енгельса надихала наших воїнів на подвиг, а святий Олександр Невський, Дмитрій Донськой, Олександр Суворов, Михайло Кутузов, Федір Ушаков. Їхні прославлені імена звучали в промовах радянських державних діячів, на їхню честь називалися бойові нагороди.

Церква, яка завжди розділяла скорботи зі своєю паствою, брала найактивнішу участь у допомозі фронту і тилу. Патріарший Місцеблюститель митрополит Московський і Коломенський Сергій (Страгородський) після звершення Божественної літургії в неділю 22 червня 1941 року на друкарській машинці власноруч склав Послання до всіх вірних чад Руської Православної Церкви, в якому нагадував заповідь Христову, що «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ін. 15:13), та благословив усіх православних на захист священних рубежів Батьківщини.

Ось уявимо: митрополит Сергій і тодішнє духовенство — адже вони не просто пам'ятали репресії, багато хто лише звільнився з таборів і в'язниць. Здавалося б, чого журитися за владу? Можливо, інша влада прийде, і життя налагодиться? Але на той час не було «ждунів», тих, хто чекав зміни влади, — незважаючи на те, що життя було дуже непростим, особливо для людей віруючих, православних. Патріотизм не був якимось вимученим, не був штучним — це був природний прояв почуттів, зокрема православних людей. І пастирське слово надихнуло нечисленні уцілілі церковні громади та парафії, які самі терплячи поневіряння, направляли пожертвування на танкові колони, на літаки та снаряди. Храми наповнилися жінками, які молилися за своїх синів і чоловіків, батьків та братів, які стали на захист країни.

Пам'ять про Велику Вітчизняну війну і перемогу над нацизмом перетворили нашу культуру і словесність. «Лейтенантська проза» стала визначним явищем не лише вітчизняної, а й, безумовно, світової літератури. У ній знайшли відображення віра, шляхетність, чистота руської душі та високі моральні ідеали і устремління руської людини, які вона зберегла всупереч усім жорстоким випробуванням.

Важливо, щоб це глибоке і справді християнське сприйняття подвигу знаходило свій відбиток у сучасній літературі. Радію тому, що сьогодні продовжують виходити гарні книги, зокрема художні твори, присвячені Великій Вітчизняній війні. Події останніх непростих років породили нових героїв епохи, які мужньо відстоюють цінності руської культури, продовжуючи самовіддану боротьбу з тими, хто став на шлях її знищення. Це письменники і поети, які пройшли вогняні випробування у битвах, і ті, хто вважає своїм обов'язком служити Батьківщині правдивим словом та художніми образами, створюючи чудові літературні твори.

Церква, як і за старих часів, перебуває зі своїм народом і воїнством, виконуючи служіння, зберігаючи у світі надію, допомагаючи переносити втрати, зміцнюючи найголовніше — віру у перемогу життя над смертю та добра над злом. Насамперед я, звичайно, маю на увазі нинішню ситуацію — служіння нашої Церкви у місцях проведення спеціальної військової операції.

Звертаючись до вітчизняних літераторів, хотів би особливо наголосити: важливо, щоб форми та сюжети не закривали собою справжні джерела моральної сили, якими є, звісно, ​​християнські ідеї та цінності. Важливо, щоб у творах не було місця нецензурній лайці. Дехто вважає, що приправити таким слівцем свою розповідь, текст зовсім непогано. Це найглибша помилка! Так, військова служба — справа нелегка. Випробування суворі, часом вищі за людські сили. Тому нехай слова молитви допомагають переносити з честю ці випробування, і жодне брудне слово не опоганює ратного подвигу, тим паче під прапором Спаса Нерукотворного.

Я хотів би сердечно побажати міцності сил, душевного миру, невичерпної допомоги Божої всім, хто, маючи творче натхнення і таланти, може сьогодні позитивно впливати на виховання і воїнства нашого, і народу, особливо молоді, Боже благословення нехай перебуває над усіма нами!

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі