Настоятель парафії Української Православної Церкви на честь Усіх святих в Берліні протоієрей Димитрій Дзядевич розповів про особливості життя православних українських біженців та діаспори в Німеччині під час війни.

— Отче, Ви служили в Херсоні, виїхали в Німеччину вже після окупації. Розкажіть про цей період, будь ласка.

— Сім років тому митрополит Іоанн Херсонський і Таврійський рукопоклав мене у священника. До 2016 року я був настоятелем храму Іоанна Воїна на території військової частини 3056 Національної гвардії України, а з 2019-го — настоятелем храму Сорока мучеників Севастійських, який знаходився біля Управління поліції Херсонської області. Те, що я служив у військовій частині, а потім біля поліції привернуло увагу до мене з боку російських спецслужб. 1 квітня одразу після служби мене забрали російські військові. Я не можу розказати усіх подробиць, але після цього мені нічого не залишалося, окрім як забрати свою сім’ю — матушку і трьох діток — і виїхати з території Херсонської області. Ми поїхали в Німеччину до сестри моєї дружини. Пізніше зі мною зв’язався отець Миколай Данилевич, і розповів, що в Берліні є віруючі Української Православної Церкви, які дуже просять створити парафію УПЦ в цьому місті. З цього розпочалася моє служіння як священника в Німеччині.

— Ви живете у Берліні чи їздите служити туди?

— Я живу за 130 км від Берліну. Слава Богу, я приїхав у Німеччину на своїй автівці, тож маю змогу їздити на кожне богослужіння — щонеділі та на двунадесяті свята. У нас згідно з офіційними даними 100 тис. українських біженців приїхали саме до Берліну і на цей момент немає змоги перебратися туди. Але на все воля Божа, ми маємо надію, що колись будемо жити ближче до храму.

— Як Ви знайшли місце і все необхідне для служіння?

— В нас є один парафіянин, який народився в Німеччині, але в нього батьки українці. Він займає дуже активну позицію — сам шукав який би храм (католицький чи протестантський) зміг би на перший час прийняти нашу українську громаду для звершення богослужінь. Такий храм – католицький знайшовся в північній частині Берліну – у дуже живописному місці, в районі Райнікендорф. Його настоятель запросив мене і наших вірян на зустріч. Ми поспілкувались і домовились про богослужіння кожної неділі.

Перш за все ми звершили тут молебень за мир в Україні, а наступної зустрічі – першу Божественну літургію. Голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків митрополит Чернівецький і Буковинський Мелетій благословив нам Євхаристійний набір, антимінс, для мене – облачення, бо приїхав я зовсім без нічого, тільки з підрясником і хрестом.

— А хто Ваші парафіяни, звідки?

— Специфіка служіння за кордоном така, що люди дуже різні. Серед наших парафіян є біженці фактично з усієї України — це Київська, Луганська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області.

Багато з них розповідали, як вони під обстрілами вже прощалися з життям, але на все воля Божа, і вони змогли виїхати – і з Бучі, і з Херсонської та з Луганської областей. Деякі біженці з Донбасу залишили рідні домівки ще в 2014 році. Вони самі себе називають «біженці 2.0», тобто подвійні. Таких історій дуже багато, вони чимось схожі одна на одну, але всі переповнені болем, плачем і печаллю.

Є серед парафіян і ті, хто вже давно живе у Німеччині, а є ті, хто працюють тут, але не на постійній основі. Мабуть, найбільш численними є прихожани із Чернівецької області, які тут на заробітках, і більшість з них були в Берліні ще до початку війни.

Є російськомовні парафіяни, є україномовні, є і росіяни, які не можуть ходити до Руської Церкви після початку війни. Берлін – багатомільйонне місто, і є люди, які більше ніж дві години добираються до храму.

І у цьому була певна складність. Коли я був настоятелем храму в Херсоні, то практично всіх знав чи бачив ще з дитинства, всі ми жили в одному районі. Але тут, як ніде, відчувається, що саме священник має бути тим, хто сіє любов — немає значення з якої ти частини України, якою мовою спілкуєшся, тільки одне важливе — це віра у Господа Іісуса Христа. А ще постійне нагадування про те, що Церква – це не є суспільство однодумців, Церква – це Тіло Христове, до Якого може приєднатися кожна людина. Як казав апостол Павел, у Христі немає ані іудея, ані еліна, а всі єдині (Гал. 3:28).

— Численна громада у вас?

— У нашому храмі на честь Усіх святих богослужіння звершується тільки чотири місяці. Я вважаю, що це досить молода парафія, але її численність постійно зростає. На недільні служби зараз приходить приблизно 100 людей. Уже було три Хрещення — нові християни увійшли до Тіла Церкви. З кожним богослужінням кількість людей збільшується.

І треба сказати, що немає тих, хто випадково потрапив в храм. Наші віруючі були, чи, вірніше сказати, є в Україні прихожанами якогось храму. У нас спільнота дуже віруючих людей. Тільки 15 пономарів – дітей, хлопців, які допомагають мені на службі. Є багато дівчаток також.

Серед наших парафіян є учитель вокалу, який займався цим професійно в Україні. Ми вже домовилися з ним організувати дитячий хор на Різдво. Якщо Бог благословить, то проведемо на нашій парафії вечір колядок, на який ми хочемо запросити не тільки всіх українців, які живуть у Берліні, а й жителів Німеччини, німецьких політиків. Ми хочемо поділитися духом Різдва та українською автентичністю через наші мелодійні колядки.

— Нещодавно вас вже відвідував Голова північного округу Райнікендорф пан Уве Брокхаузен. Чим викликаний його інтерес до вашої громади?

— Ми з паном Уве познайомились на вечері молитви за Україну і я його запросив до нас на парафію. Мені здається, що його візит — надважлива подія не тільки для нашої парафії, а, можна сказати, для всієї України, тому що він голова району, який нараховує 260 тис. людей — це  більше ніж населення Херсону.

Він був у нас на службі з першої хвилини до останньої. Коли лунала молитва за мир в Україні, став разом з усіма на коліна.

Після богослужіння ми висловили подяку пану Уве, подарували ікону. Він звернувся до наших прихожан зі словом підтримки та побажав у першу чергу миру в Україні. А ще побажав, щоб кожен українець, який знаходиться в Берліні, відчував себе в безпеці.

Я вважаю, що його приклад — це камертон для всіх західних політиків.

— Як вам там живеться?

—  Я ніколи раніше не замислювався, але зараз чітко зрозумів, що в українській мові є дуже влучне слово: “чужина”. Ми знаходимось на чужині і дуже гостро це відчуваємо.

Є свої складності, але  нас підтримали інші Помісні Церкви. Першим нас підтримав Антіохійський єпископ Ханна Гайкал. Він нас запросив до себе і висловив свою радість з приводу створення української парафії. Також підтримав нас священник Румунської Церкви в Берліні протоієрей Климент Лодроман. Отримали підтримку ми й від настоятеля македонського храму тут.

А головне — це наші зібрання на спільні богослужіння, коли ми хоч трішки можемо відчути себе як вдома. Ми можемо помолитися і після служби зібратися, попити чай, поспілкуватися. Ніхто, окрім нас самих, не може так добре зрозуміти біль одне одного. У всіх лишилися рідні в Україні, ті, хто захищає нашу Батьківщину, є ті, хто померли на цій війні. Тому наш храм і наша спільнота – це як ковток свіжого повітря на чужині.

— Ви підтримуєте зв’язок з іншими українцями?

— На парафії ми збираємо речі й в першу чергу один одному передаємо – тим, хто має потребу — біженці, багатодітні сім’ї. В кожного є рідні, які потребують допомоги – ми стараємось допомагати їм адресно. Також ми збирали кошти та передавали речі волонтерській організації Берліну, яка займається українськими біженцями.

— Така собі взаємодопомога?

— Так. Після служби ми читаємо Євангеліє, п’ємо чай, знайомимось, спілкуємось один з одним, дуже активна вайбер-група у нас — коли комусь щось потрібно чи хтось має чим поділитися, пишуть туди.

У нас є парафіянка, у її подруги загинула дитина. Вона з того часу збирає всі імена загиблих дітей в Україні. Ми молимось за них на Літургії, на панахиді… На жаль, ця папка увесь час поповнюється.

Я хочу сказати, що хоч ми й не так давно служимо, але вже стали однією сім’єю, в якій відчувається дух Христовий, дух любові.

— Біда об’єднує і чужина… А які потреби ще є у біженців, у вас?

— Гострих проблем немає, тому що Німеччина має дуже потужну систему підтримки – як мінімум з голоду нікому не дасть померти. Крім того, як я сказав раніше, ми один одному допомагаємо. Щобільше, розвиваємось потроху як православна громада. В католицькому храмі, в якому ми служимо, немає ікон, тієї атмосфери, до якої ми звикли. Є священники, які як подарунок передають облачення, хтось передає літературу, самі збираємо гроші, на які вже купили богослужбове Євангеліє.

— Які слова підтримки ви кажете своїм парафіянам та що б побажали всім українцям?

— В молитві за мир в Україні ми кажемо: “так, Господи, ми грішні й за наші гріхи ми страждаємо, але як ти зберіг Ніневію, так і нас збережи, бо ми каємось у своїх гріхах, але й укріпи руки наших воїнів, як укріпив руки Ісуса Навина на Амаліка”, щоб вони здобули перемогу на злом. Кожна віруюча людина має зрозуміти, що чорне – це чорне, що зло – це зло і ні в якому разі не називати чорне білим. Ми маємо засуджувати війну та те, що коїться і молити Бога, щоб він поскоріше дарував довгоочікуваний мир на нашій землі.