17 травня 2022 року Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил виступив із доповіддю на відкритті X Парламентських зустрічей, організованих у Раді Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації в рамках XXX Міжнародних освітніх читань «До 350-річчя від дня народження Петра I: секулярний мир і релігійність».

Шановна Валентино Іванівно! Дорогі учасники цих важливих, таких необхідних для діалогу Церкви з державою зборів!

Усіх вас хотів би сердечно вітати та ще й ще раз наголосити на важливості прямого діалогу представників Церкви з нашим політичним світом, з представниками інтелігенції, з представниками народу.

<…>

Тепер кілька слів про Україну.

Говорити про ситуацію в Україні, а тим більше давати їй якісь оцінки неможливо поза історичним контекстом. Як ви пам’ятаєте з вітчизняної історії, у XII-XV ст. наша країна існувала у вигляді безлічі розрізнених князівств — уламків колись єдиної та сильної держави. В цих умовах головною силою, що утримувала націю від остаточного розпаду, залишалася Церква. Тенденціям хаосу та конфлікту в Стародавній Русі наша Церква протиставила ідеал спільного життя, заснованого на любові, братерстві, мирі та взаємній довірі. Цей принцип у XIV ст. був проголошений преподобним Сергієм Радонезьким, який закликав співвітчизників «поглядом на Святу Трійцю перемагати ненависну ворожнечу світу цього». Преподобний зробив величезний особистий внесок у подолання роз’єднаності між князівствами, розуміючи, що продовження усобиць поставить під питання саме майбутнє нашого народу, зруйнує його духовну і культурну єдність.

Не секрет, що протягом останніх кількох століть розділення серед народів історичної Русі штучно провокувалися, зокрема ззовні. У цьому відношенні знаковою подією стало укладання Брестської церковної унії у 1596 році — угоди, відповідно до якої частина духовенства православної Київської митрополії приєдналася до Католицької Церкви. Цей акт, орієнтований на руйнування православної єдності, вирішував абсолютно конкретне політичне завдання західних держав.

У роки Смутного часу громадянське протистояння привело православних козаків Запоріжжя під прапори польських інтервентів. Цей історичний прецедент розділення народів Русі, на жаль, не став єдиним. Варто згадати і зраду гетьмана Івана Мазепи, який під час Північної війни між Росією та Швецією перейшов на бік шведського короля Карла XII. Більшістю руських, українців і білорусів Мазепа завжди сприймався саме як зрадник Русі, а не як особистий ворог Петра I. На жаль, останніми роками в Україні проводилася свідома реабілітація гетьмана Мазепи, багато історичних фактів зазнали кардинальної переоцінки, а якщо називати речі своїми іменами, — були спотворені або зовсім забуті.

Революційні події 1917 року і наступна за ними громадянська війна в Росії чималою мірою стали результатом експансії західних вчень про новий устрій суспільного та політичного життя. Це яскравий приклад того, що не можна некритично ставитися навіть до найпривабливіших ідей, які приходять ззовні. «Рівність, братерство, свобода» закрутили голову людям. І чудово написав Бердяєв, просто зруйнувавши саму цю ідею «рівності, братерства та свободи». За його словами, там, де свобода, не може бути рівності. Рівність на газоні, який підстрижений, але там немає свободи. А луг на узліссі — це царство свободи, але там немає жодної рівності. Ці чудові слова призвели до дуже важливого переосмислення революційних подій — насамперед у середовищі нашої еміграції, а потім і в нашій країні.

У період Великої Вітчизняної війни народи нашої країни об’єдналися перед загальною загрозою. Пом’якшення гонінь на Церкву дозволило спертися на віру, що зберігається в серцях, і вистояти. Для сучасної Росії пам’ять про війни і особливо про останній найбільший конфлікт загальносвітового масштабу — Велику Вітчизняну війну — воістину безцінна і допомагає усвідомити незаперечну значущість єдності.

Трагедія Великої Вітчизняної війни, яка забрала життя 27 мільйонів наших братів і сестер, з яких 18 мільйонів були мирними громадянами, ніколи не повинна бути забута народами історичної Русі. Саме тому такими неприйнятними виглядають будь-які спроби виправдати не лише саму нелюдську нацистську ідеологію, а й усіх її прихильників та посібників. Такі спроби здатні викликати лише глибоке моральне відторгнення та справедливе обурення. Спроби реабілітації, зокрема в Україні, тих, хто був пов’язаний з німецькими нацистами, увічнення їхньої пам’яті — все це є знаком презирства до жертв Великої Вітчизняної війни, зокрема жертв, яких зазнав український народ.

Розпад СРСР та поява національних держав неминуче поставили питання про взаємини братніх народів у нових історичних реаліях. Глибинні народні зв’язки, що склалися на рівні родинних відносин, спільної діяльності, багатовікової історії, і головне — загальної віри, культури та мови, — зумовили збереження церковної єдності, що тягнеться поверх нових державних кордонів. Церква поважає межі та суверенітет держав, але для неї політичні роздлення мають другорядне значення, головним же залишається духовна єдність, добросусідство та порозуміння між людьми.

Тепер кілька слів про розділення, які розпочалися у 2014 році. Братовбивче розділення, що розпочався в Україні з 2014 року, Церква переживає як трагедію. Хотів би нагадати, що з самого початку конфлікту Церква в Україні та Росії безупинно підносить молитви про мир і незмінно закликає людей до подолання розділень. Протягом усіх восьми років збройного протистояння Церквою організовувалися багато благодійних акцій на підтримку тих, хто опинився в біді, втратив дах над головою і був змушений втекти від бойових зіткнень. Як ви знаєте, за посередництва Церкви неодноразово відбувався обмін військовополоненими.

Пам’ятаю, як непросто було організувати такий перший обмін. Страхи були з обох боків, але з Божої милості саме участь Церкви в цьому обміні, ініціатива, яка виходила від Церкви, і допомогла зняти ті побоювання, підозри, напруженість, які супроводжували цю безпрецедентну для того часу акцію.

Переконаний, що розділення народів історичної Русі, що дійшло до кривавого конфлікту, як і раніше в історії, є результатом втручання ворожих зовнішніх політичних сил. Добре відомо, що колоніальні держави, керуючись принципом «розділяй і владарюй», і в інших регіонах земної кулі створювали точки військової напруги та міжусобних конфліктів. Сьогодні це ганебне правило, на превеликий жаль, застосовується і для ескалації російсько-української ворожнечі.

Так, сварки трапляються і між рідними братами, але довести її до братовбивства виявилося можливим шляхом цілеспрямованої пропаганди агресії та брехні. Я вже говорив раніше, що не можна вважати винуватцями цієї ситуації народи Росії та України, які вийшли з єдиної Київської купелі Хрещення, об’єднані православною вірою та пов’язані спільною історичною долею. Немає і не може бути у них зацікавленості у конфлікті.
Наша паства — і в Росії, і в Україні, і ми палко молимося про відновлення миру, про те, щоб Господь зруйнував задуми злої зовнішньої сили, що підживлює ненависть. Не можна не сказати і про те, що розкол українського Православ’я є ще однією ланкою цього порочного ланцюга розділень. Дії Константинопольського Патріархату, що легалізував розкол, гідні історичного порівняння з уніатством. Остаточною метою цього проєкту є переорієнтація Української Православної Церкви таким чином, щоб вона не могла служити єдності братніх російського та українського народів.

Політична мета створення всіх цих автокефалій, усіх цих розкольницьких об’єднань — послабити вплив Православної Церкви, єдиної Православної Церкви Русі, України та Білорусі, використовуючи ідеологічні штампи для розпалювання ворожнечі та створення нових міфів, які б відчужували один народ від іншого.

Так, військові зіткнення справді супроводжували всю історію людства після гріхопадіння. Будучи одним із сумних проявів гріховності, військові зіткнення, ймовірно, супроводжуватимуть людську історію й надалі. Однак навіть в умовах збройних конфліктів людина може і повинна зберігати свою гідність та дбати про гідність оточуючих. Виключення заборонених методів ведення військових дій, захист цивільного населення, дотримання міжнародного гуманітарного права, повага до полонених і поранених — ось те, до чого я, як Патріарх всієї Русі, закликаю сторони конфлікту і прошу зробити все можливе, щоб уникнути жертв серед мирних жителів.
Переконаний, що з того, що відбувається в Україні, слід винести правильні уроки, давши оцінку тому експерименту, який здійснювався над українським народом після розпаду СРСР. Трагедія, що трапилася, знову змушує Церкву підняти голос в ім’я захисту національних мов і культури. Ніхто у світі не повинен бути ущемлений лише з тієї причини, що він говорить чи думає «не тією» мовою.

З вуст певних політиків та у ЗМІ нерідко лунають заклики до повсюдного обмеження прав російськомовного населення, яке проживає в колишніх союзних республіках, нині незалежних держав. Так зване «скасування російської культури» у країнах стало свідченням сумного морального стану суспільства. Спроба викорінити культуру тієї чи іншої нації це апогей ненависті. Гірше — лише спроба фізично знищити народ, що став неугодним.

Наше суспільство відчувало зв’язок із європейською культурою навіть у непрості часи «холодної війни» та боротьби ідеологій. Західна класична література, музика та живопис завжди високо цінувалися нашими співвітчизниками, які сприймають європейську культуру як невід’ємну частину багатої християнської цивілізаційної спадщини. Так ми продовжуємо сприймати її й нині, незважаючи на все, що відбувається. Сподіваюся, що до тих, хто зараз «бореться» з Пушкіним і Достоєвським, бойкотує конкурси Чайковського і відмовляється виконувати Рахманінова, рано чи пізно прийде усвідомлення ганебності та божевілля вчинених дій.

Але все ж таки хотілося б сказати і про майбутнє, і сказати з надією. Незважаючи на те, що військові дії ще не закінчені, вже сьогодні необхідно працювати задля відновлення мирного життя в Україні, на Донбасі. Впевнений, що наші молитви будуть почуті і запанує довгоочікуваний і міцний мир. Не сумніваюся, що Росія докладе необхідних зусиль для створення цього мирного життя, в якому головним принципом буде збереження єдності між народами, заснованої на взаєморозумінні.

Цивілізаційні та ціннісні відмінності між західними країнами й Росією неминучі і зараз видаються такими, що їх важко подолати, але вони не повинні бути перешкодою для мирного співіснування, для рівноправного та взаємоповажного діалогу культур.

<…>

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі