11 жовтня Церква вшановує пам’ять Собору преподобних отців Києво-Печерських, які у Ближніх печерах (прп. Антонія) спочивають. Дивовижну історію про Києво-Печерську Лавру та її преподобних у день свята публікує Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.
У самому центрі Києва знаходиться великий монастир — Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра. На схилі Дніпра розташувалися красиві храми, величні споруди, дивовижні сади і доріжки, вимощені старовинною цеглою. Але саме серце монастиря криється… під землею. Адже недарма його називають Печерським, тобто, кажучи сучасною мовою, — печерним. Внизу, під високими дніпровськими горбами, ховається лабіринт із вузьких (не розійтися і двом людям) коридорів. Зайти сюди може будь-хто. Правда, варто прихопити з собою свічку, адже там, унизу, дуже темно, а місцями панує абсолютний морок.
Тут, у печерах, і зберігається до цих пір найголовніший скарб Лаври. Тільки це не золоті монети, не дорогоцінні камені і не дороге церковне начиння. Це святі люди. Уздовж стін протягом усього підземного лабіринту покояться мощі *київських святих — від IX до XX століття. Майже всі вони за життя були пов’язані з Києво-Печерською Лаврою.
Та найперші з них прославилися ще до Хрещення Русі…
У самому центрі стародавнього Києва гомонить натовп. Воїни, наближені до князя, прості городяни і, звичайно, жерці — служителі давньоруських богів Перуна і Велеса. Люди обступили міцний дерев’яний будинок і гнівно кричать щось господареві, який стоїть у дверях, але наблизитися не вирішуються. Занадто добре знають, на що він здатний із мечем у руках.
Господар будинку — Тур — сам з вікінгів, або, як їх тоді називали, варягів — суворих воїнів із холодних берегів Балтійського моря. З дитинства звичні боротися, вони не дорожили в бою власним життям, наводячи на ворогів жах своєю відчайдушністю. Ось і зараз, як би не вирували гнівом ті, хто засуджував, однак підійти до входу в будинок все ж ніхто не ризикнув.
А причина їх люті в тому, що княжий дружинник і майстерний воїн пішов навіть не проти князя… Проти богів!
Звичайно, останнім часом серед жителів Києва стало з’являтися все більше християн, навіть бабуся нинішнього князя Володимира — княгиня Ольга, була християнкою. Та й брат князя Ярополк, кажуть, симпатизував християнам. Однак тепер язичницька віра, що начебто ослабла, знову набирає силу! Сам князь Володимир доклав до цього руку. За його наказом в центрі міста спорудили ідол верховного бога Перуна, а жерці заговорили про старі традиції: час по-справжньому задобрити богів і принести їм у жертву людину.
Літопис зберіг до наших днів розповідь про ту подію: «І сказали старці і бояри: “Кинемо жереб на юнаків і дівчат, на кого впаде він, того і заріжемо в жертву богам”».
Жереб випав синові княжого дружинника, варяга Тура. Всі чекали, що він не стане опиратися такому рішенню. Адже варяги особливо шанують язичницьких богів — войовничих і нещадних.
Але почувши про те, що його синові, Іоанну, випав жереб, Тур лише розсміявся:
— Не боги це, а дерево. Нині є, а завтра згниє. Є лише один Бог. Він створив небо і землю, зірки, місяць і сонце. Людину теж створив Він і призначив йому жити на землі. А ці боги що сотворили? Вони самі створені. Не дам сина мого бісам.
О це так новина! Невже безстрашний воїн-варяг — християнин? Звичайно, він тривалий час прожив у Візантії, служив там в армії імператора, де багато варяг приймали християнство… Але якось все ж не віриться. Хоча чого тут дивуватися: адже Тур прийняв нове, християнське ім’я — Феодор, та й сина хрестив християнським ім’ям Іоанн.
Натовп йде на штурм. Раз, другий… Але батько з мечем у руках не підпускає тих, хто штурмують, до сина. Хто тут розповідав, ніби християнство — віра слабаків? Феодор прийняв рішення пожертвувати собою: або захистити свого сина, або загинути разом із ним. І в чесному бою його непросто було здолати навіть натовпу.
Довелося йти на хитрість… Будинок Феодора стояв на стовпах. Вороги підтяли їх, і будинок зруйнувався, поховавши під собою двох варягів — батька і сина, які стали першими християнськими мучениками Русі.
А де ж був у той час київський князь Володимир? Про це нічого не відомо. Але героїчна смерть його вірного воїна, який не віддав сина на розтерзання жерцям, напевно, потрясла князя. Все частіше і частіше почав замислюватися Володимир про вибір іншої віри, про відмову від кривавих жертв. Однак пройшло ще близько десяти років, перш ніж цей вибір був зроблений. Князь Володимир сам прийняв хрещення, а після власноруч зрубав ідол Перуна, скинувши його в Дніпро. На місці загибелі Феодора та Іоанна в знак покаяння він побудував першу в Києві церкву, названу Десятинною…
На початку ХХ століття в центрі міста проводилися розкопки. Київ багато разів руйнували, місто палало — із часів князя Володимира майже нічого навіть із кам’яних будівель не збереглося. Не стало й Десятинної церкви. А ось зруйнований фундамент того простого дерев’яного будинку на стовпах археологи знайшли збереженим.
Може бути, збіг, а може, і щось більше. Адже і мощі його господарів, святих вікінгів Феодора та Іоанна, теж по цю пору покояться в печерах Київської Лаври.
Зараз стародавні Антонієві і Феодосієві печери відкриті щодня з 9.00 ранку до 16.00 вечора для всіх охочих вклонитися святим нетлінним мощам преподобних отців Печерських.
Вхід у Ближні печери
Чернець Антоній народився на північ від Києва, в містечку Любеч. Свою першу печеру Антипа (таке ім’я він отримав при народженні) викопав зовсім ще дитиною. Погодьтеся: бажання дивне. Але не будемо передчасні в своєму здивуванні. Багато талановитих людей в дитинстві і юності пробували себе в ролі дорослих. І всякий раз у подібних випадках ми маємо справу з людьми, у яких в грудях палає особливий вогонь. Це вогонь пошуку. А загорівся Антипа так, тому що багато подорожував південними країнами. А потім, повертаючись, зупинився в грецькому монастирі на Афоні, прийняв там постриг і хотів вже залишитися назавжди. Але досвідчений монах, його духівник, велів Антонію повернутися на батьківщину.
Ігумен благословив Антонія зі словами: «Іди знову на Русь, і хай буде на тобі благословення Святої Гори, бо від тебе багато стануть ченцями».
На Афоні ченців і так чимало, чернече життя вирує. А ось на Русі монастирів ще майже немає. Там-то і треба було попрацювати Антонію.
У галасливому Києві він не залишився, а й далеко відходити від столиці не став. Антоній у пошуках місця проживання відправився в приміські угіддя. А куди б пішли ви? Може бути, туди, де хоч щось нагадувало б вам про рідні місця? У Любечі було озеро Берестове. Під Києвом був такий самий березовий ліс над Дніпром, і село також називалося Берестове. На дніпровському схилі Антоній відшукав печеру. Цю печеру вирили варяги. Варязькі купці на той час вели своєрідну торгівлю. Втім, не тільки вони одні. У великих укріплених містах товари купували, а маленькі, погано захищені, просто грабували з тим, щоб награбоване продати в іншому місті. У печерах же ховалися від негоди і ховали там скарби. Ці скарби іноді знаходять і сьогодні.
Хоча Антоній нікого і не кликав із собою, але люди приходили до нього самі. Коли їх стало дванадцять, побудували першу церкву. Потім створили монастир. Правда, бути його настоятелем Антоній не захотів, попросив обрати когось ще з братів. А пізніше, коли ченців стало більше, спробував знову усамітнитися. Пішов на сусідній пагорб і викопав нову печеру. Та тільки й там навколо нього знову стали селитися учні…
Дивно, та сьогодні серед безлічі святих, чиї мощі спочивають в Лаврі, немає її засновника і отця всього вітчизняного чернецтва — Антонія. Все життя мріяв про самоту, преподобний зміг, нарешті, отримати його тільки після своєї смерті. Відчуваючи, що його час близький, Антоній зібрав братів, попрощався з ними і попросив не виставляти його мощі для поклоніння. Потім зайшов до своєї келії — і земля обсипалася за ним, повністю заваливши прохід.
Хоча всі приблизно знають, де розташовувалася келія, але навіть у наш час настирливим археологам так і не вдалося розкопати її і потривожити святого засновника Лаври.
«И ведом стал всем великий Антоний и чтим всеми, и стала приходить к нему братия, и начал он принимать и постригать их».
В історії монастиря збереглося свідоцтво про один випадок, який стався в 1463 році. На свято Пасхи, зайшовши, як зазвичай, в печери, монах-доглядач разом із двома помічниками зупинився в проході і, віддаючи данину поваги спочиваючим тут останкам, голосно промовив:
Особливі випробування належало пройти обителі в XVII столітті, коли вона стала одним із небагатьох монастирів України, які не перейшли під юрисдикцію уніатів. Це був час жорстокої боротьби за віру, і ченці вийшли з цієї боротьби переможцями.
Києво-Печерська Лавра багато разів зазнавала різних напастей. Так, через півстоліття після смерті знаменитого Іллі Муромця татаро-монголи вторглися в межі руських земель. Князі, захоплені боротьбою один з одним, не змогли їм протистояти, і в 1240 році Київ і Лавра були зруйновані.