31 липня 2022 року, в Неділю 7-у після П’ятидесятниці, день пам’яті святих отців шести Вселенських Соборів, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил >звершив Божественну літургію в кафедральному соборному Храмі Христа Спасителя м. Москви. Після богослужіння Предстоятель Руської Православної Церкви звернувся до віруючих із Первосвятительським словом.

В ім’я Отця і Сина та Святого Духа!

Ми, сильні, повинні нести слабкості безсилих, а не собі догоджати,— ось такі слова ми чули сьогодні в Посланні апостола Павла (Рим. 15:1-7). І кожен, слухаючи це, може запитати себе: а хіба я сильний? Хтось скаже: мені вже й багато років, сили були, але пішли. А хтось скаже: можливо, порівняно з кимось я сильний, а взагалі в мене хвороби, труднощі в житті, і я своєї сили не відчуваю. Кожен може критично поставитися до питання, до нього зверненого: ти сильний чи ні? Більше того, якщо людина раптом відповість «я сильна», це може здатися дивним, адже якась слабкість завжди є.

То чому ж апостол Павел називає нас сильними — своїх учнів, свою паству? Звичайно, це невипадково, тому що християнин покликаний бути сильним і має бути сильним. Не тому, що має сильні м’язи, не тому, що має багато грошей, не тому, що має велику владу — найчастіше немає жодного, ні іншого, ні третього. Але людина, яка живе за заповіддю Христовою, стає реально сильною, вона підноситься над буденністю, у неї формується зовсім інший критерій оцінки життя. Вона не звертає уваги на те, на що багато хто звертає увагу, вона не страждає від того, від чого багато хто страждає, тому що пріоритет справжнього християнина настільки високий і святий, що безсумнівно підносить всякого, хто прагне ідеалу, до цього, і наближає до Бога.

Звичайно, для того, щоб нести тягар ближніх, а не собі догоджати, потрібні певні якості. Але якщо проаналізувати своє власне життя або хоча б окремі його епізоди, то виявиться, що ми не надто терплячі. Немає терпіння, до якого нас закликає Господь, а нетерпляча людина не може іншому догоджати, виконуючи слово апостола. На самого себе не вистачає сил — дратуєшся, нервуєшся, турбуєшся, метушишся. Кому ж догоджати, як не самому собі, якщо вважаєш, що тебе обікрали, чогось позбавили? Наше невдоволення життям нас дуже послаблює. А невдоволення часто походить від заздрощів: сусід живе краще, або у фільмі на гарних машинах катаються, у гарних будинках живуть, а я не в такому. Так виникає відчуття невдоволення та невпевненості. Відсутність благополуччя в порівнянні з благополуччям інших часто стає спокусою, розосереджує нас, послаблює нашу внутрішню силу та вольові якості.

Людина, яка постійно незадоволена своїм станом, яка оцінює свій добробут за благополуччям іншого, — це нещасна людина. А тому ключ до щастя полягає в тому, щоб не оцінювати своє благополуччя за благополуччям іншого. Ми ж не оцінюємо свого добробуту за станом нещасних людей! Ми говоримо: дивися, як сусід добре мешкає. Дружина каже чоловікові: Що ж ти так мало грошей приносиш, подивися, як вони добре живуть! І ми ніколи не співвідносимо себе з тими, хто живе гірше за нас або хто менш здоровий, ніж ми.

Ось для того щоб розвивати в собі такі почуття, час від часу потрібно занурювати себе в середовище, де абсолютна більшість людей і живе гірше за нас, і почувається гірше за нас. Дуже корисні відвідування лікарень, споглядання людських скорбот. Чому Господь закликає християн відвідувати тих, хто потрапив до в’язниці? Звичайно, для того, щоб принести добро, але, можливо, і для того, щоб ми співвіднесли свій готівковий стан зі станом тих, хто живе гірше за нас. Тих, хто хворіє, хто сумує, хто в ув’язненні, хто бідний. Тому для того, щоб духовно рости, для того, щоб дійсно ставати учнями Христовими, перше, що ми повинні вирвати зі своєї свідомості, зі своєї душі, зі своєї волі — це заздрість до інших людей. Ще гірше, коли заздрість штовхає людину на вчинення зла по відношенню до того, хто живе краще, у кого кар’єра успішніша. Все це насамперед завдає непоправної шкоди самій людині. Здавалося б, ми намагаємося звільнитися від тяготи споглядання чужого добробуту, а насправді ми себе занурюємо в страждання, муки і завдаємо собі справді непоправної шкоди…

Як же зрозуміти, хто з нас сильний чи слабкий? Все це є дуже відносним. А яка точка відліку? Для хорошого футболіста ми всі з вами інваліди, але ж ми не інваліди! А для чемпіона з підняття ваги ми взагалі десь за межами, бо нічого підняти не можемо. Але ж це не так! Тому оцінка інших по собі це найнеправильніша оцінка. Ніколи не судіть людей по собі, у кожного свій життєвий шлях, і ми повинні йти своїм шляхом, не заздрившись і тим більше не дратуючи на інших, не створюючи собі ворогів лише тому, що ми незадоволені тим, як хтось живе краще за мене.

Для того щоб людина могла долати всі ці спокуси і йти шляхом спасіння, потрібно здобути особливу якість, яку преподобний Ніл Синайський відносив до найвищих якостей, що з’єднують нас із Самим Богом. Насамперед це, звичайно, кохання. Але кохання вже зовсім піднесене почуття, а якщо кохання немає? Що — все втрачено? Склалося життя так, що любові немає, та й простягати її нібито ні на кого. Від чого відштовхуватись? Що робити? Так ось, Ніл Синайський вчить нас, що треба починати з терпіння. Потрібно навчитися терпіти, у тому числі своїх ближніх, товаришів по службі, родичів, знайомих, які нас іноді дратують, кому ми заздримо, з ким часом дійсно дуже важко.

Ну, а чому терпіння є чеснота? А тому, що з цього все починається. Господь сказав, що найвищою заповіддю є любов. А можна полюбити людину, яку ти не можеш терпіти? Неможливо. А чи можна людину, яку ти не можеш терпіти, постаратися терпіти? Чи не замахуватися на кохання, а просто терпіти? Терпіти сусіда, терпіти товариша по службі, терпіти колегу по роботі. Просто не дратуватись, а терпіти, змушуючи себе зрозуміти, що через терпіння ми до Бога наближаємося, як казав Ніл Синайський. А справді, так і є. Любов наближає нас до Бога, але до кохання, як було сказано, дуже далеко. Тому давайте почнемо із найпростішого — з терпіння. Будемо терпіти, особливо коли нас хтось дратує, і намагатимемося, незважаючи на скорботи та труднощі нашого життя, через терпіння вчитися робити добро.

Іноді мені доводиться відвідувати будинки для людей похилого віку, лікарні. І я звернув увагу на те, як іноді в таких будинках слабкі, нещасні, хворі люди допомагають сусідам по палаті. Думаєш: у тебе самого чи самої сил ніяких немає, і яке ж потрібне терпіння, щоб, перемагаючи тяжкість свого власного становища, реально допомагати іншому, всупереч власному спокою та благополуччю! Чому це відбувається? Тому що такі люди здатні терпіти, а через терпіння у людини виникає любов. І це, звичайно, стосується не лише екстремальних чи непростих ситуацій, про які я сказав. І якщо ми навчимося розпочинати наші стосунки з людьми з терпіння, то, безперечно, наступним результатом стане любов. Потрібно лише почати терпіти, не дратуватися, не відповідати поганим словом на погане слово, а промовчати, подумати, помолитися за цю людину. Через терпіння ми дійсно будемо творити свій внутрішній світ таким, яким він має бути для входження в Боже Царство. І якщо є терпіння, то, безсумнівно, в якийсь момент серцем опанує любов. Терпеливістю вашою душі свої ви здобудете (Лк. 21:19), вчить нас Слово Боже.

Сьогоднішнє читання також закликає нас до набуття цієї чесноти. Не самої, можливо, високої і важливої, але тієї, без якої ніякі духовні висоти не можуть бути досягнуті. Нехай Господь допоможе нам почати з терпіння, щоб зростати в любові — в любові до Бога і до наших ближніх. Амінь.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі