13 лютого 2022 року, в Тиждень про митаря і фарисея, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звершив Божественну літургію в храмі благовірного князя Олександра Невського в однойменному скиті поблизу Переделкіна. Після закінчення Літургії Предстоятель Російської Православної Церкви виголосив проповідь.

В ім’я Отця і Сина та Святого Духа!

На мові церковного статуту сьогоднішня неділя називається Тижнем про митаря та фарисея, і євангельське читання оповідає саме про них – про фарисея та про митаря (Лк. 18:10-14).

Добре відомо, що фарисеї були духовно привілейованим прошарком тодішнього ізраїльського суспільства. Це люди були благочестиві, вони відвідували храм, синагогу, виконували все те, що наказував закон Мойсея, і тому вважалися народом. А митар — це людина, яка зневажається в ізраїльському суспільстві, бо збирала податки на користь римських завойовників. Митаря сьогодні назвали б колабораціоністом, зрадником, і якби він тільки виконував службові обов’язки з власної волі чи мимоволі! Але ж збирачі податків найчастіше брали більше, ніж належало, вони просто грабували свій народ, тому люди відповідали їм повним неприйняттям. Митар був відірваний від спілкування зі своїм народом, всякого митаря ненавиділи за зраду, за нечесність.

І Господь зовсім не випадково розповідає про те, як у храм увійшли двоє людей. Митар за одним свого роду занять був людина зневажається і підозрюваний у фінансових злочинах. А ще в храмі знаходився фарисей, людина благочестива, адже фарисеї виконували всі розпорядження закону і з погляду формальних вимог закону були благочестиві. Про що ж думає фарисей? Він дивиться на оточуючих його людей і дякує Богові за те, що він не такий, як інші, за те, що виконує всі приписи закону, живе благочестиво. І що можна про це сказати? Чи гріховна була молитва фарисея? Адже й сьогодні ми, люди віруючі, дякуємо Богові за те, що зберегли віру, за те, що ходимо до храму. Ми дякуємо Господу за цей дар віри. І якби фарисей обмежився подякою, то, мабуть, він би не виявився учасником цієї історії, про яку сьогодні, напередодні Великого посту, нам розповідає Боже слово. Але фарисей був упевнений у своїй життєвій правоті, а значить, у своїй святості, і ця впевненість виявилася в дивовижних словах, які він звернув до Бога: «Дякую Тебе, Господи, за те, що я не такий, як інші люди»; і далі він перераховує все, що робить. І якби все обмежилося згадкою себе як людини особливої ​​— через те, що приписи закону виконуються нею точно! Але фарисей сказав щось більше. Він порівняв себе з іншою людиною, з зневаженим митарем, який теж увійшов до храму, і сказав: «Дякую Тебе, Господи, що я не такий, як інші люди, і не такий, як цей митар».

Ось це порівняння себе з іншими — у тому сенсі, що інші гірші — і було причиною засудження фарисея. Він пішов менш виправданим з храму, ніж митар, який ні з ким не порівнював, але повною мірою усвідомлював свою гріховність, свою неправедність. І не було в нього жодних слів, якими б він міг виправдати себе перед Богом, та й слова такі він не хотів вимовляти, але від щирого серця говорив тільки одне: «Боже, будь до мене милостивим, помилуй мене!» І за цю молитву, сповнену глибокого і щирого покаяння, усвідомлення своєї повної недостойності, митар вийшов із храму, як каже слово Боже, виправданим більш ніж фарисей. А фарисей вийшов засудженим? Ні. Теж виправданим, адже він виконував розпорядження закону. Але оскільки фарисей, порівнявши себе з митарем, засудив його, а себе підніс, то багато чеснот, які були фарисею притаманні, в цей момент, як ми б сьогодні сказали, обнулилися. Гординею та засудженням ближнього обнуляються наші добрі справи.

Цій простій істині ми навчаємось сьогодні, напередодні Великого посту, через чудовий євангельський текст. Історія про митаря та фарисея вчить нас тому, що жодні чесноти, пов’язані з нашим релігійним життям, не повинні сприйматися нами як щось, що рятує нас автоматично. Ходімо в храм, постимось, намагаємося виконувати заповіді — ну що ж ще? Але якщо ми так вважаємо, це означає застій у духовному житті. А покаяння – це сила, яка перешкоджає застою. Через покаяння ми собі постійно кидаємо виклик. Ми питаємо себе, критично питаємо: чи так ти живеш, чи так мислиш, чи так молишся? Що відбувається у твоїй душі? І, прагнучи каятись у своїх поганих вчинках і думках, ми проводимо власне розслідування — внутрішнє, серцеве — того, що ж уявляємо собою як віруючі люди. Де ми, на якому боці — на боці митаря чи фарисея? Чого більше в нашому житті — щирого покаяння чи певної впевненості в тому, що виконання церковних приписів зумовлює наше спасіння? Але жодні закони та приписи не можуть визначити порятунок. Тільки одна сила може відкрити перед нами двері в життя вічне і Божественне Царство – це щире, сердечне, глибинне покаяння. Не на словах, не через автоматичну вимову «грішний» чи «грішний», а через усвідомлення своїх гріхів. Багато хто закривається щоденними турботами, переключаючи увагу на інші сфери життя, тому ми не бачимо те погане, що в нас відбувається, що проявляється в наших думках, а іноді й у справах. Ось дай Боже, щоб, вступаючи в ці підготовчі тижні до святого посту, наставлені дивними євангельськими читаннями, які будуть запропоновані протягом майбутніх недільних днів, ми могли справді підготувати себе до гідного проходження Великого посту, покликаного допомогти нам принести Богові справжнє покаяння, поставити життя свою під духовний контроль, вміти зупиняти себе вчасно від того, що може виникнути у нашій душі, зокрема через сумлінне виконання церковних розпоряджень. Ми повинні пам’ятати, що ми спасаємося через усвідомлення своїх гріхів і через щире сердечне покаяння перед Богом. І нехай допоможе нам Господь саме так підготувати себе до святих днів майбутньої Чотиридесятниці і пройти їх гідно, з користю для свого життя — і земним, і вічним. Амінь.

Прес-служба Патріарха Московського та всієї Русі

Патріарх.ua