29 травня 2025 року, у день свята Вознесіння Господнього, Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил звершив Божественну літургію в храмі Вознесіння Господнього («Велике Вознесіння») у Сторожах, біля Нікітських Воріт м. Москви. По закінченні богослужіння Предстоятель Руської Православної Церкви звернувся до віруючих із Первосвятительським словом.

Ваші Високопреосвященства та Преосвященства! Дорогий отче Володимире! Дорогі отці, брати і сестри!

Всіх вас щиро вітаю з великим двонадесятим святом, яке ми відзначаємо у цьому московському храмі, присвяченому події Вознесіння. Нині ми почули правильні слова про часи. Часи, звісно, ​​змінюються. Росія була православною країною, православною імперією, яка не тільки забезпечувала мирне, спокійне і духовно насичене життя православних на своїй території, але також була покровителькою Православ'я практично в усьому світі, особливо на Сході. Там, де був тиск мусульманських правителів, Руська Церква і особливо влада Російської імперії були захисниками і покровителями православної віри.

Потім багато що змінилося, світ, звичайно, став зовсім іншим, але й сьогодні потрібно захищати православну віру. Але не від тих гонінь, які були в давнину чи в нашій недавній історії, коли застосовувалося насильство для того, щоб ліквідувати Церкву, щоб обмежити діяльність духовенства, щоб ізолювати народ, особливо молодь, від будь-якого зіткнення з Церквою. Ці часи минули, і всі ці способи боротьби з вірою виявилися неспроможними, тому що навіть на той час віра зберігалася.

Я добре пам'ятаю ті часи, бо мій батько був священиком, і багато чого відбувалося в нашій маленькій кімнаті, в якій мешкали п'ятеро осіб. До нас приходили люди, сповідалися, хтось вивчав основи Православ'я — і це все в атеїстичній країні. Але по-справжньому країна ніколи не була атеїстичною. Атеїстичною була влада, ті люди, які намагалися керувати нашою історією і яким у якийсь момент багато вдалося. Але потім несподівано, як у словах молитви «раптом Суддя прийде, і діяння кожного оголяться», справді оголилися всі справи, і впав лад, який вважав себе непереможним, найпередовішим, який вимагав, щоб його досвід поширювався на всю земну кулю. Він пішов у небуття, а разом із ним — і державний атеїзм.

Але нам уже не слід багато говорити про це недавнє минуле. Нам треба говорити і думати про нинішнє, про сьогодення. Кому більше дано, з того більше й запитається (див. Лк. 12:48). Сьогодні ми маємо все необхідне для розвитку всіх сторін церковного життя, а тому жодною чеснотою настоятеля не є те, що у нього в храмі, окрім богослужіння, молодіжні гуртки, різноманітні організації, благодійність. Це не надналежні справи, а звичайнісінькі, від яких ми були відлучені, але які є невід'ємною частиною парафіяльного служіння.

Дякую Господу за те, як сьогодні ці парафіяльні служіння звершуються в місті Москві. Відвідую нові райони, де зводяться і будуть з Божої милості збудовані близько чотирьохсот нових храмів. Саме собою це і Боже чудо, і великий знак того, що справді особлива місія покладена на нашу Церкву та нашу країну. Нічого подібного не відбувається ніде у світі, а в Росії відбувається. І ми сприймаємо це, знову ж таки, не як надналежні справи, а як частину нашого парафіяльного, єпархіального християнського життя.

Дай Боже, щоб так і надалі тривало. Щоб голова не кружляла від успіхів, щоб наші успіхи супроводжувалися смиренною самооцінкою того, чого ми ще не зробили у своєму парафіяльному житті, у своєму, можливо, особистому, сімейному житті. Тому що, поки є така критична самооцінка, є простір для розвитку. А якщо людина каже: «Душе, їж, пий, веселись» (див. Лк. 12:19)? Звичайно, зазвичай кажуть інакше: «Слава Богу, з милості Божої все в нас гаразд — і на парафії, і в спілкуванні з людьми все в нас добре». Ось якщо так говоримо, то, звісно, ​​є небезпека. З одного боку, ми повинні дякувати Господу за те, що маємо, але, з іншого боку, ми не повинні розучитися ставити перед собою нові і нові завдання, спрямовані на зміцнення віри, насамперед серед дітей і молоді, серед невоцерковлених сімей, серед тих, хто соромиться, або боїться, або просто не має звички йти до храму.

Іншими словами, необхідно, щоб наше місіонерське, апостольське служіння, яке є неодмінною складовою служіння Церкви Христової, здійснювалося через працю кожного з нас. Ось якщо кожен хоч частинку апостольського служіння прийме на себе, приведе когось до Христа, простягне руку допомоги тому, хто потребує, допоможе людям, які зневірилися, перетворилися на циніків, які відмовляються від віри, від Батьківщини і взагалі від усього святого, — ось якщо кожен хоча б маленьку частинку внесе у виправлення цих недуг, то це і буде наша відповідь на ту доброту, яку Господь простягнув сьогодні над нашою Церквою, над нашими парафіями, над нашими монастирями.

Тому молитва моя за Батьківщину нашу. Щоб Господь не залишав нашу Батьківщину, щоб завжди на чолі нашої країни були люди православні, оскільки країна православна. Щоб завжди зберігалися духовні цінності, без яких Росія втратить свою ідентичність, свою самобутність. Щоб кожне наступне покоління руських людей, громадян Росії і навіть не громадян, які живуть у нашій країні, сприймало свою відповідальність перед Богом, перед Церквою та перед історією за продовження духовного життя та духовної традиції нашого народу.

Ще раз усіх вас, мої дорогі, вітаю з цим чудовим престольним святом — отця настоятеля, духовенство цього храму, парафіяльний актив і всіх парафіян.

Прес-служба Патріарха Московського і всієї Русі