ГОЛОВНА   Новини   ПРО ПРОЕКТ   РЕДАКЦIЯ   КОНТАКТИ  
Почтовая форма

Посилання:

Официальный сайт Русской Православной Церкви / Патриархия.ru

Наші банери:

Послухати молитви

Cтатті

23/08/2019

Митрополит Волоколамський Іларіон. Патріарх Кирил про служіння Церкви у світі

Стаття голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків митрополита Волоколамського Іларіона, опублікована у випуску № 49 збірки «Богословські труди», присвяченому 10-річчю інтронізації Святішого Патріарха Кирила.

Першого лютого 2009 р. в Москві, в соборному Храмі Христа Спасителя відбулася інтронізація новообраного Патріарха Московського і всієї Русі Кирила, після якої він звернувся зі словом до членів Помісного Собору і присутніх у храмі вірян. У своєму зверненні Предстоятель Руської Православної Церкви коротко позначив своє розуміння Патріаршого служіння.

Перш за все «Патріарх – хранитель внутрішньої єдності Церкви і разом з побратимами по єпископату хранитель чистоти віри… Завдання Патріарха – не допускати переростання різних думок, яким, за словом апостола, належить бути (1 Кор. 11: 19), в розколи, нестроєнія і лжевчення. Патріарх повинен піклуватися про те, щоб кожна особистість у всій її неповторності знаходила своє місце в церковному організмі і, в той же час, щоб різнодумства не порушували духа любові і не послаблювали спільних зусиль щодо творення Божого дому»1.

Крім збереження внутрішньої єдності, завдання Патріарха – зберігати і зовнішню єдність ввіреної йому Богом Церкви: «Патріарх – захисник зовнішніх канонічних рубежів Церкви. Це служіння набуває особливого значення в тій ситуації, яка виникла після утворення незалежних держав на просторі історичної Русі». Поважаючи їх суверенітет і дбаючи про благо кожної з цих держав, Патріарх в той же час покликаний дбати про збереження та зміцнення духовних зв’язків між народами, що населяють їх в ім’я заощадження тієї системи цінностей, яку являє світу єдина православна цивілізація Святої Русі»2.

Збереження внутрішньої і зовнішньої церковної єдності – не самоціль, бо служіння Церкви завжди було і понині залишається насамперед служінням, метою якого є порятунок людей через просвітництво світу світлом Євангелія Христова. Тому Він говорить, що «особливою турботою Патріарха стане церковна проповідь духовно-моральних ідеалів стосовно до реалій сучасного життя. Свідчення про істину і красу Православ’я може бути прийнято і засвоєно лише тоді, коли люди ясно зрозуміють значення цього свідоцтва для свого особистого, сімейного та громадського життя і навчаться відповідати вічні Божественні слова з реаліями повсякденного життя, з її турботами, радощами і скорботами»3.

Надзвичайно важливий аспект бачення Патріархом сучасної місії Церкви-особлива увага, яку він приділяє діалогу з найширшою аудиторією. «Свідчення Церкви світу передбачає не тільки проповідь з церковної кафедри, але відкритий, доброзичливий і зацікавлений діалог, в якому обидві сторони і говорять і слухають. Через такий діалог істини віри стають щонайменше зрозумілими, бо входять в творче і живе зіткнення з думками і переконаннями людей. Церква ж збагачує себе через такий діалог знанням того, що представляє з себе сучасна людина з її образом думок і запитаннями до Церкви»4.

Далі ми постараємося показати, як Святіший Патріарх Кирил протягом першого десятиліття свого служіння розвивав основні тези першого Першосвятительського Слова і реалізовував їх, публічно звертаючись до церковної і світської аудиторії.

Ключова думка Патріарха, коли він говорить про служіння Церкві, про її місію в світі, полягає в тому, що Церква покликана сповіщати Божу правду.

«Ми, люди, які є серцевиною і вершиною всього творіння, несемо відповідальність за все, що відбувається в світі, тому що саме Бог дав людині багато чого з того, що йому належить зробити, для того щоб мир і творіння Боже виявляли красу первісного буття. З цієї відповідальності за долі світу і людини виникає особливе служіння Церкви. Ми називаємо це служіння пророчим служінням, тому що за прикладом Господа і святих пророків, продовжуючи це служіння, Церква покликана проповідувати Божу правду людям, бо пророцтва — це і є проголошення Божої правди»5.

Патріарх звертає увагу на різні аспекти цього покликання. Як виконувати таке високе і відповідальне пророче служіння? Що є джерелом для такого служіння? Як відповідати цьому покликанню – і в щоденній пастирській діяльності, і в громадському просторі?

На ці питання Патріарх дає такі відповіді.

«Подібно Христу ми, Церква, не свої слова вимовляємо, не від своєї мудрості, і Патріарх вам говорить не від самого себе і не на себе посилається, а на Господа, на Слово Боже, яке зберігається в Церкві. Це збереження Божественного Слова ми називаємо Переданням Церкви, Переказом з великої літери. Це Переказ — критерій істини: ми накладаємо його на все те, що сьогодні відбувається в світі з суспільством і людиною, і говоримо, де правда, а де брехня, де гріх, а де святість. І як би не виправдовували гріх посиланнями на людську свободу, на якісь «правильні» форми політичного устрою, ми все одно говоримо і будемо говорити, що гріх — це гріх, викликаючи на себе вогонь, викликаючи критику, викликаючи на боротьбу з нами могутніх людей, що володіють грошима, здатних впливати на ЗМІ… Ми говоримо Божу правду, тому що нічого іншого у нас немає. Якщо тільки ми почнемо говорити від себе, якщо ми почнемо пристосовуватися до смаків, моди, до слів сильних світу цього, — така Церква нікому не буде потрібна. Церква потрібна людям тільки тому, що вона є, по слову апостола, стовп і утвердження істини «(1 Тим. 3:15)»6.

Звертаючись до пастирів і душепастирів, Патріарх застерігає про ті небезпеки, з якими вони можуть стикатися, коли слідують своєму покликанню бути «пророчим голосом» Церкви:

«Церква покликана проголошувати Божу правду. І оскільки я звертаюся, в першу чергу, до духовенства міста Москви, а також і до духовенства всієї нашої Церкви, я хочу сказати про те, що на всіх нас лежить найбільша відповідальність за те, щоб ми не повторювали помилок людей, які своє людське мудрування ставлять вище Божої правди. Іноді наш з вами коментар Божої правди, наше особисте розуміння Євангелія поставляється на перше місце, затемнюючи тим самим суть Євангельського слова. І тоді ми маємо проблеми, в тому числі і з людьми, які як би не хочуть прийняти правду Божу. Насправді ж мова йде не про Божу правду, а про наше невміле, а часом і неправильне тлумачення цієї правди. Для того щоб наше пастирське слово допомагало людям побачити Божу правду у всій його красі і силі, ми повинні зі смиренням схиляти голову свою перед цією Божою правдою, перед тим, як в історії Церкви вона розкривалася святими отцями, що відобразили свої імена на скрижалях церковного Переказу»7.

Вірність переказам в церковному житті і пастирській практиці – це непорушний імператив Православ’я, якому Церква слідувала в усі часи і в самих різних історичних обставинах. Інша справа – сповіщення Божої правди за суворими межами церковної огорожі, у великому суспільстві, в сучасному світі. Протягом довгих десятиліть наша Церква перебувала або в умовах прямих гонінь, або в положенні «громадського ізгоя». У цей період державного безбожжя свобода Церкви була до межі обмежена. Але ситуація радикально змінилася, «коли Церква вийшла з цієї епохи і знайшла реальну свободу, в тому числі і свободу визначати свою позицію по відношенню до життя народу, до життя суспільства, з християнської точки зору оцінювати характер суспільних відносин, ось тоді вперше, може бути, в історії наша Церква знайшла здатність говорити народу правду не лише про особисті проблеми людини, але і про громадських відносинах».

Патріарх задається питанням: що це означає? Його відповідь така: «Це означає, що тільки так Церква може християнізувати або, висловлюючись словом більш прийнятним для сучасного суспільства, гуманізувати людські відносини. Тому що не може бути справжньої гуманізації без його участі. Гуманізація без Бога обертається атеїзацією, руйнуванням людської особистості, ідолопоклонством. І сьогодні нашим завданням є проповідь, звернена як до людей, до особистостей, допомагає їм розібратися в самих собі, в своїх сімейних відносинах, так і до всього народу. Тому що без цієї проповіді не буде реальної системи координат, і ми знову можемо опинитися перед страшними випробуваннями, подібними тим, що спіткали нас на початку XX століття»8.

В даному випадку Патріарх розширює значення слова «проповідь» відповідно до уявлення про всеосяжну місію Церкви в світі. При цьому суть проповіді жодним чином не змінюється, але вона набуває той масштаб, про який говорять слова апостола Павла: «Для всіх я став усім, щоб спасти бодай деяких» (1 Кор. 9:22).

«Ми покликані до того служіння, яке дає можливість свідчити про Христа ближнім і дальнім. Саме цьому підпорядкований діалог Церкви і держави. Саме цьому підпорядкований діалог Церкви і суспільства, діалог зі світом науки і освіти. Саме цим цілям підпорядкований міжрелігійний діалог. Через цей діалог з усіма Церква доносить не силою влади, зброї або примусу, але силою слова Божого ті думки, без засвоєння яких не може бути справжньої гуманізації в особистому та суспільному житті».

«Діалог з усіма» — ось точне вираження Патріарха, відбиває характер цієї широкої проповіді в сучасному суспільстві, відмінними рисами якого є множинність світоглядів, політичних переконань і моральних орієнтирів. Виходячи в світ, за церковну огорожу, Церква покликана шукати і знаходити такі форми проповіді, які будуть відповідати реальному стану людей, які в цьому світі живуть. Однак, як наголошує Патріарх, діалог — це не підміна церковної проповіді чимось іншим, тобто це не відмова від тієї духовної боротьби за порятунок людей, яку Церква завжди веде в цьому світі: «Церква Божа, що на землі перебуває, є Церквою войовничою, як вчить нас церковне передання, тією Церквою, яка бореться не за владу і не з владою, але яка бореться за те, щоб Божественне слово проникало в розум і серце людини і засвоювалося суспільством і народом»9.

При цьому Патріарх робить важливий акцент, нагадуючи різного роду «модернізаторам» — як у церковному середовищі, так і за її межами, — про те, що Церкву як цілком особливу «небесно-земну реальність неможливо вписати в світські уявлення і дихотомії, так як у Церкві своя діалектика земного і небесного: «Сам інститут Церкви консервативний за своєю природою. Ми покликані зберігати віру, яка передається за допомогою традиції. Інша справа, що ми повинні передавати віру в таких категоріях — філософських, мовних, культурних щоб кожне наступне покоління людей сприймало християнське послання як актуальне»10.

Служіння Церкви в світі – єдине, бо у неї один Глава, Син Божий і Боголюдина Іісус Христос: один Бог Отець, з якого всі, і ми для нього, і один Господь Іісус Христос, яким всі, і ми їм (1 Кор 8:6). Водночас ієрархічний лад Церкви припускає, що в цьому єдиному служінні беруть участь — кожен по-своєму — різні «чини» її членів: священство, миряни, а також чернецтво як особливий чин. Святіший Патріарх Кирил у своєму навчанні приділяє увагу цим особливостям церковного служіння, які пов’язані зі статусом християнина в єдиному тілі Церкви Христової.

Визначальним для буття Церкви у світі є єпископське служіння. Найбільш повно Патріарх висловив своє розуміння цього служіння в доповіді на Архієрейському Соборі 2017 року.

І тут первинним є сповіщення Божої істини «або правди: «як апостоли викладали вчення Христове, так і їх наступники — єпископи — повинні бути хранителями і проповідниками тієї ж істини. Ми покликані нести людям Євангеліє — Добру новину про те, що Бог закликає людину до спілкування з Собою, що саме заради цього Він послав в світ Сина Свого Єдинородного (пор. Гал. 4:4)»11.

Однак висування на перший план євангельської проповіді жодним чином не означає, що апостольське спадкоємство єпископів зводиться, так би мовити, до місіонерства.

«Єпископ як наступник апостолів — це також звершитель богослужіння, що очолює молитву церковної громади за Божественною Євхаристією. Через звершення Літургії ми покликані свідчити, що немає і до Другого Пришестя Христового не буде нічого актуальнішого Господньої заповіді здійснювати таємничий спомин Його смерті і Воскресіння. І немає нічого більш, що відкриває для нас блаженну вічність, ніж Божественна Трапеза Святої Євхаристії. Нам також слід докладати зусиль, щоб участь народу в богослужінні було повною мірою осмисленим, щоб ніхто не сприймав службу Божу як застарілу, хоча б навіть і величну, традицію або, ще гірше, як якусь обтяжливу повинність, залишену нам двохтисячолітньою історією»12.

В повній згоді з православною церковною і богословською традицією Патріарх не відокремлює служіння єпископа від Тіла Церкви: «У XXI столітті, так само як і у всі віки, служіння єпископів, щоб бути справді соборним, має поєднувати зберігання переданням певних інституцій з невсипущою увагою до соборного голосу Церкви і «утримувати те, чому вірили всюди, завжди, всі» по слову преподобного Вікентія Леринского»13.

І знову Патріарх говорить тут про небезпеки, які підстерігають єпископа, як і будь-якого священнослужителя, покликаного до служіння, що перевищує те, що з мирської точки зору є лише «професійною релігійною діяльністю».

«Ми бачимо, що Церкві невпинно намагаються нав’язати життя за правилами світу цього, щоб зробити земний інститут Церкви рівним собі противником і розправлятися з ним на своєму полі. Гірко бачити, коли окремі служителі Церкви сприяють цьому, нерозважливо звертаючи те святе, до зберігання якого їх покликав Господь, на служіння миттєвим, суєтним і в кінцевому рахунку тлінним речам. Це, зокрема, відбувається тоді, коли у священика звершувач Таїнств і проповідник слова Божого поступається місцем адміністратора або медіаперсони, претендує на популярність модератора суспільних процесів. У такому клірику блякне образ священнослужителя як живої ікони Христа, як свідка іншого життя, влаштованого за іншими, відмінними від звичайного світу законами. На прикладі такого священика люди можуть, зрештою, перестати бачити сакральний характер Церкви, поставивши її в один ряд з громадськими організаціями» 14.

Говорячи про єпископське служіння, Патріарх логічно пов’язує цю тему з іншими — темою суспільного служіння і церковної єдності. Таке об’ємне бачення є відмінною рисою «практичного богослов’я» Предстоятеля Руської Православної Церкви.

У тій самій доповіді – в частині, присвяченій єпископському служінню – читаємо:

«Тільки там можливе справжнє християнське суспільне служіння, де ревно сповідається особлива ідентичність християнина і зборів християн, де з благоговінням дотримується Божий дар святості, де жевріє християнське життя, в центрі якого — євхаристійна молитва як переживання реального присутності Господа Іісуса Христа, Спасителя світу, горе ́з Отцем седяща і здє нам невидимо спребивающа…

Єдність ж, що являється Церквою, пролягає поверх минущих бар’єрів і розділень. Ця єдність вічна і позачасова, нетлінна, завжди актуальна і ніколи не застаріла – єдність, про яку сам Боголюдина Христос Іісус молився своєму Небесному Отцеві. У світлі цього, в публічному служінні архієрея на другий план з неминучістю відступає все те, що може стати для тих чи інших перешкодою на шляху до віри в Єдину Церкву, а саме: особисті інтереси єпископа, його приватні думки і переваги»15.

Одне з визначень Церкви в Символі віри – Церква Апостольська. Це ємне визначення, що включає в себе кілька смислів. Апостольство вказує на посланництво, місію, проповідь як сповіщення Євангелія. Місіонерський аспект служіння Церкви в світі передбачає участь всієї церковної повноти. Так, апостол Петро говорить, звертаючись до первісної Церкви, як до спільноти вірних Христових, як до Нового Ізраїлю: Ви – рід обраний, царствене священство, народ святий, люди, взяті в уділ, щоб сповіщати досконалості Призвавшого вас з темряви в дивний свій світ (1 Пет. 2:9).

Святіший Патріарх Кирил слідує цьому апостольському слову, коли говорить про те справді церковне служіння, яке сьогодні здійснюють не тільки єпископи і священики, а й миряни:

«Сила апостольського свідоцтва дійшла до наших днів, і в цьому сенсі ми всі наступники апостолів. А якщо так, то ми повинні сприймати не тільки те, чому навчаємося через їх послання, через їхнє Житіє, а й сприймати саме їх апостольське служіння. Церква називається апостольською саме тому, що продовжує апостольське служіння, продовжує свідчити світу. Було б великою помилкою вважати, що це свідчення — справа лише архієреїв, священиків. Вся Церква свідчить світу — бути може, в першу чергу через апостольські труди мирян. І сьогодні це служіння дуже значимо. Знаю багато історій, які до мене доносить і людська чутка, і свідки, про те, як прості віруючі люди звертають до віри своїх співгромадян. Дивовижна історія апостольства нашої Церкви триває і в нинішній час. Напевно, ніколи в деталях неможливо буде про все це розповісти, дуже багато піде з тими, хто здійснював і здійснює служіння. Але я б хотів подякувати за ці праці всіх, хто звернув хоча б одного свого співвітчизника, привів його до Христа, до купелі хрещення»16.

Патріарх однозначно висловлюється на користь найактивнішого мирянського служіння в Церкві – як одного зі служінь, здійснюваних Церквою:

«В останні роки в нашій Церкві стрімко розвивається служіння мирян. Майже все, що відбувається, те, чим ми хвалимось перед Господом, те, що підносимо в якості жертви нашої, те, що радує нашу душу, здійснюється руками мирян — звичайно, при активній участі ієрархів і духовенства, але руками мирян, їх волею, їх старанністю, їх вірою, їх благочестям. І тому кожне служіння в Церкві, чи то служіння катехизатора, педагога, соціального працівника, того, хто працює з юнацтвом, або того, хто займається місіонерською діяльністю, хто несе християнське свідчення в гущу народну, хто розвиває діалог Церкви і суспільства, хто несе людям уявлення про красу євангельського морального ідеалу, — кожне завдяки багатоманітним служінь Господу має і дар благодаті, і Боже благословення. Але і судити всіх нас Господь буде у міру дару благодаті і в міру тієї відповідальності, яку ми в Церкві маємо, і кому більше дано, з того більше й спитається (див. Лк. 12:48)»17.

Крім священнослужителів різних ступенів і мирян як власне народу Божого, у Церкві є особливий чин — ченці. У тому всеосяжному баченні церковної реальності, яке характерно для Святішого Патріарха Кирила, сучасна роль чернецтва осмислюється одночасно і в згоді з православною традицією, і в аспекті служіння Церкви у сучасному суспільстві.

«Чернецтво має залишатися яскравим світочем, яке покликане горіти в сучасному світі, і в цій вірності обраному чернечого шляху нас повинні охороняти не тільки монастирські стіни, тому що сьогодні і крізь стіни проступає всеосяжний глобальний інформаційний потік, але та сила віри, сила нашого покликання і сила прикладу великих подвижників благочестя»18.

Чому це так важливо? Тому що «якщо ми розуміємо непорушну істину, що духовне життя людини важливе не тільки для неї самої, але і несе в собі величезний потенціал впливу на навколишній світ, то стає ясно: навіть саме відокремлене чернече житіє, в якому і через який відбувається духовний подвиг, здатна впливати на навколишній світ, і приклади святих про це ясно свідчать»19.

Говорячи про чернече покликання і чернече життя, Святіший Патріарх нагадує давню істину, але одночасно позначає і настільки ж давню проблему.

З одного боку, очевидно, що «немає ніякої іншої мети вступу у монастирську громаду, як тільки створення сприятливих умов для того, щоб духовна домінанта житія ніколи не зруйнувалася, не пішла на периферію, щоб вона продовжувала формувати образ думок і спосіб дій».

Але з іншого боку, виникає питання: «Як поєднати духовну домінанту монастирського, чернечого життя з безперечними успіхами в галузі господарства, культури, будівництва? І адже багато сторонніх спостерігачів, говорячи про монастирі, в першу чергу відзначають саме цю, як би мирську, їх роль. Як нерідко пишуть у книгах, монастирі завжди були центрами соціального, військового, господарського життя, – перераховується все, крім життя духовного. Тому розуміння того, як поєднується духовний пріоритет з повсякденними господарськими працями братії, допоможе і нам, що живуть у світі, створити правильну систему цінностей і координат»20.

Про це «поєднання» Патріарх говорить так:

«Безсумнівно, у ченця немає іншої життєвої мети, крім як досягнення успіхів у житті духовному. Тих самих цінностей, про які ми… чули у апостола Павла в Посланні до Галатів (Гал. 5:22-6:2). І радість, і любов, і довготерпіння, і милосердя, і віра, і лагідність, і утримання — все це і є цінності духовного життя, і чернець, звичайно, спрямований до того, щоб їх досягти. Але і в тому, що стосується господарської діяльності, є щось дуже важливе. Адже вся господарська діяльність, в яку залучається чернець, не має нічого спільного з його особистими матеріальними інтересами. Ченці працюють, обробляють землю, будують будівлі, беруть участь у вихованні людей, роблять ще дуже багато корисних справ, ніби мають відношення тільки до горизонтального виміру людського життя, лише для однієї мети — щоб зберігалася домінанта духовного життя»21.

І знову, торкаючись конкретного питання про чернецтво і монастирі, Патріарх розширює тему, надаючи їй громадське звучання, тобто переходячи від власне церковної практики до практики соціальної:

«В історії філософії відомі імена мислителів, які мріяли про солідарне суспільство. Ця тема набувала різні відтінки: в якісь моменти історії вона могла бути духовно піднесеною, а часом ставала чисто ідеологічним поняттям. Але сама ідея солідарного суспільства є дуже світлою і правильною, — це готовність кожного з нас трудитися для того, щоб не тільки мені, але і всім іншим ставало краще».

В даному випадку проявляється одна з найбільш характерних особливостей думки Святішого Патріарха Кирила, яка полягає в тому, що для нього немає поділу між Церквою і суспільством в цілому. Навпаки, пафос цієї думки полягає в утвердженні нерозривного зв’язку між Церквою і народом, між духовним і світським в житті суспільства. Саме тому таке, здавалося б, ПРИВАТНЕ питання, як монастирське життя, спонукає Патріарха міркувати про фундаментальні соціальні проблеми.

«Досвід монастирів є чудовим свідченням того, що люди, об’єднані вірою, здатні побудувати реально солідарне суспільство. І як важливо, щоб це могло статися і в нашому світському житті, з опорою на православну віру, бо вона є самим важливим фундаментом для абсолютної більшості нашого народу, навіть якщо деякі як би не пов’язують себе з Православною Церквою, адже всі ми вкорінені в нашому минулому, у нашої духовної і матеріальної культури, створеної під впливом Православ’я. А тому Досвід Православ’я може і сьогодні допомагати людям у розподілі не тільки свого особистого життя, а й життя суспільного. Ще раз хочу сказати, що приклад монастирів як у минулому, так і в сьогоденні може допомогти людям виробити правильне ставлення, правильний погляд на свою участь в житті всього народу, усього нашого суспільства»22.

Але якщо церква, на думку Патріарха, не відокремлює себе від життя народу і суспільства, то виникає питання, яка головна суспільна функція Церкви? А далі — інше питання: що дозволяє Церкві виконувати особливе, тільки їй властиве суспільне служіння? На ці питання Святіший Патріарх дає прямі і ясні відповіді. Згідно послідовної точки зору Патріарха, покликанням Церкви в сучасному суспільстві є постійне нагадування про непохитності моральних норм і вимог розрізнення добра і зла без чого людське суспільство не може існувати.

«Будемо пам’ятати про те, що народ робить народом не тільки спільна мова і територія проживання. Народ стає народом, коли живе спільними духовно-моральними цінностями, культурними сенсами, усвідомлює свій зв’язок з минулим і солідарно відкритий до майбутнього. Такий народ буде по-справжньому життєздатним і зуміє уникнути потрясінь, подібних тим, що трапилися з нами в минулі 100 років»23.

Фундаментальні моральні норми незмінні, це те, що скріплює життя людей і народів на протязі історії з усіма її трансформаціями і катаклізмами. І саме Церква, яка, з одного боку, не відокремлює себе від суспільства, а з іншого боку, завжди більше товариства, перевищує його в силу своєї причетності своєму Главі, виступає як сила, здатна вносити в життя суспільства духовно-моральний вимір.

«Руська Православна Церква є єдиним соціальним інститутом, яка не втрачала наступності на всьому протязі історії країн її канонічної відповідальності: дореволюційній історії у всьому різноманітті її епох, радянської та пострадянської історії. Причина тому — Боголюдська природа Церкви, з’єднання вічного з тимчасовим, видимого з невидимим, небесного із земним. В історичному бутті це проявляється в особливій місії Церкви, допомагаючи їй поглянути на миттєві проблеми з тієї дистанції, яку визначають її Боголюдську природу, її причетність вічності. Саме цей кут зору і дає Церкві можливість служити примиренню людей і збереженню миру» 24.

Ця особлива місія Церкви, про яку говорить Патріарх, була властива їй завжди. Водночас у сучасних умовах значимість цієї місії лише зростає.

«Сьогодні люди не бажають мати ніяких норм — ні моральних, ні духовних, ні культурних. Багато вважають, що початком і кінцем для всього є людська особистість: людина сама визначає для себе і норму віри, і норму життя, і немає ніяких вищих сил, які б їх санкціонували. Люди, які так живуть, є людьми і, не віруючими в Бога, навіть якщо вони себе такими називають, тому що віра пов’язана з прийняттям тієї норми, яку Бог дав нам через Своє одкровення. Це Божественні заповіді, це спосіб життя, що веде людину до спасіння. Що б не відбувалося в історії, Церква покликана захищати ці норми – не людьми вигадані, але Богом передані роду людському. І тому все те, що ми сьогодні робимо в Церкві, спрямоване на збереження норми віри і норми життя, відображених у нашому Священному Переказі»25.

Може здатися, що у наведених цитатах йдеться про різні речі: духовно-моральна солідарність народу як єдиного тіла — не те ж саме, що спільність церковного тіла, що складається з тих, хто з вірою йде по шляху до порятунку. Однак саме таке жорстке розрізнення чуже думки Патріарха: для нього тема моральних норм, в рамках якої ставиться питання про моральний консенсус — – це те, що пов’язує церковні «норми віри і норми життя» з моральним аспектом життя народів, суспільств і навіть світової спільноти, що охоплює все людство. В той же час це саме зв’язок, а не змішання, бо Церква виходить з того Божественного закону, який дано їй в Одкровенні Самим Богом. Спираючись на Божественне Одкровення, Церква виходить у великий світ, наполягаючи на тому, що «моральний закон», про який вона говорить, — універсальний.

Ця логіка ясно виражена в наступних словах Патріарха: «Переконаний, що моральний консенсус є єдино можлива універсальна підстава для мирного співіснування різних культур і народів у сучасному світі, якщо хочете, умова виживання плюралістичної людської цивілізації, в якій, крім цього консенсусу, що коріниться не в сфері ідей, не у сфері ідеології, а в самій Богом створеній природі людини, неможливо відшукати іншої основи для формування системи цінностей, яка б могла задовольняти всіх…

Власне ж моральні почуття, так чудово виражені в Десяти заповідях, притаманні всьому людському роду. Тому тільки від цього почуття, від цієї спільності, яка об’єднує усіх людей по обличчю Землі, і можна вибудовувати загальнолюдський консенсус, а на його основі здійснювати інші проекти, здатні цементувати відносини людей, що живуть в різних країнах, що мають різні культури і нерідко різне цілепокладання…

Разом з тим очевидно, що для Церкви поняття «моральний» завжди пов’язане не просто з загальнолюдським розумінням добра, совісті, справедливості і т. д., але з їх вищими проявами, які відкриваються нам у Святому Євангелії. Кажучи про моральні цінності, православні віруючі завжди мають на увазі прагнення до моральних ідеалів, моральної досконалості заповідей блаженств: любов до ближніх аж до любові до ворогів, готовність до самозречення і самопожертви, смиренність, лагідність і терпіння, милосердя і миротворчість, досягнення чистоти серця. Але всі ці найвищі християнські заповіді органічно пов’язані з тим самим моральним консенсусом, про який я тільки що сказав. У християнстві моральна тема сягає свого апогею і надає людям можливість бачити, що є справжній моральний ідеал людського життя»26.

Церква завжди виступала в суспільстві з моральною проповіддю, але сьогодні така проповідь особливо актуальна в силу гострої кризи, що Патріарх описує так:

«Ідеї вседозволеності, необмеженої свободи особистості, крайнього індивідуалізму, поступово проникали протягом останніх століть у всі сфери життя суспільства — від політики й економіки до культури і мистецтва — кидають виклик моральним цінностям, оголошують їх непотрібними і навіть заважають суспільному розвитку. І ми стаємо свідками того, як в ряді країн це небезпечне явище відбивається в законодавстві, що призводить до ерозії найважливіших громадських інститутів, в першу чергу таких, як сім’я і школа» 27.

У цій ситуації важливий саме голос Церкви, оскільки церковний погляд є не просто поглядом з точки зору певної етичної доктрини, яка конкурує з іншими можливими доктринами. Церква говорить про тих онтологічних мутаціях, які відбуваються в людині, ураженій злом, вживаючи релігійний термін: гріх. І Патріарх сміливо вводить а краще сказати, повертає це поняття в публічний світський простір, ототожнюючи зло з гріхом і протиставляючи йому настільки ж релігійне уявлення про святість:

«Ніколи в минулому людство раціонально не пояснювало і не виправдовувало гріх — не в тому сенсі, що якесь одне гріховне діяння виправдовується і пояснюється з позицій того чи іншого світогляду, а в тому сенсі, що саме поняття гріха, тобто зла, сьогодні принципово, ідеологічно, філософськи поставляється на один рівень з правдою, істиною, святістю».

І далі Патріарх ставить жорсткий діагноз:

«Сьогодні ми можемо стверджувати, що сама нинішня філософія суспільного розвитку передбачає не ясне відділення добра від зла, не суспільна згода навколо незаперечних фундаментальних моральних цінностей людського життя, а плюралізм думок, у тому числі в моральній сфері»28.

«Самі стандарти життя, стандарти думки, якась мода на спосіб життя, які є в сучасному світі пануючими, є одночасно антихристиянськими. З цих цінностей, які і цінностями не можна назвати, видалено духовний і релігійний вимір. Сьогодні твориться цивілізація поза релігійна» 29.

Таким чином, позиція Патріарха — антисекуляристська. Його послідовна церковна точка зору виключає будь-які загравання з антирелігійними або навіть позарелігійними світоглядами, які претендують на домінування в багатьох сучасних суспільствах — історично переважно християнських. Патріарх відкрито виступає з критикою секулярної парадигми, згідно з якою релігії не місце в суспільній сфері і тому вона повинна бути, кажучи словами соціологів  «приватизована», тобто зведена до приватних інтересів окремих людей.

«Зведення прав і свобод людини в ідеал і абсолютну цінність призвели до витіснення релігії з публічного простору, відмови від норм моралі та традиційної моралі. Тим часом, людські права і свободи цінні і творчі лише в рамках релігійної системи координат, в рамках моральної відповідальності людини. Але якщо моральність стає відносною, тоді свобода стає вседозволеністю, тому що тільки моральність здатна обмежувати та направляти до добра вільний вибір людини. Свобода не може розглядатися у відриві від відповідальності людини перед Богом, іншими людьми і самим собою, перед голосом своєї совісті. В рівній мірі і права не можуть існувати без обов’язків, у тому числі і моральних, що випливають з моральної природи людини…

Демонтаж християнського фундаменту європейської цивілізації і тріумфальний хід секулярної ідеології призвели до появи ганебних явищ, які загрожують не просто моральному благополуччю, а самому існуванню європейського континенту. Християнство потрапило під приціл боротьби за гегемонію секулярних стандартів у суспільному житті. Сьогодні християнам відмовляють у праві мотивувати свої вчинки в громадському просторі релігійними міркуваннями. Релігія проголошується виключно приватною справою, а будь-які прояви релігійності в кращому випадку не схвалюються, в гіршому — порицаются і караються»30.

Кваліфікуючи стан сучасних секулярних товариств як кризовий, насамперед, з моральної точки зору, Святіший Патріарх наполягає на тому, що подолання кризи можливе тільки через повернення людей до релігії через повернення релігії у суспільний простір. Таку позицію можна назвати постсекулярною, якщо використовувати новітній термін, нині часто використовуваний в соціології та інших галузях гуманітарного знання. Постсекулярний підхід передбачає, з одного боку, облік того факту, що і в секулярному суспільстві релігійність людей зберігається і часом навіть зростає, всупереч прогнозам ще недавнього минулого про її неминуче зникнення в міру прогресивного розвитку людства. У той же час, з іншого боку, нині ми є свідками того, як у багатьох суспільствах релігія або зберігає свою присутність, або активізує його в публічному просторі. Тобто цілком реалізувати секуляристську стратегію «приватизації релігії» виявляється неможливо.

Так, з одного боку, Патріарх нагадує про не вибіркову релігійну спрагу людини:

«Ми переконані, що душа людини, за висловом Тертулліана, “за природою своєю християнка”. Вона відчуває недолік благодаті Божої, страждає від того, що не причетна до джерела вічної радості і щастя. Адже віра — це саме життя. Це не схоластична схема, не уморіння – це життя. Вона наповнює душу людини сенсом, метою і вищим покликанням. Віра в своєму прагненні до досконалості завжди будується на любові до Бога і ближнього»31.

З іншого боку, Патріарх наполягає на тому, що марні ті способи суспільного устрою (на різних рівнях), які виключають релігійну орієнтацію:

«Якщо людина відступає від Божого задуму, якщо вона будує цивілізацію, в якій немає Бога, то вона повторює гріх Адама в планетарному масштабі і нічого у неї не вийде, як не вийшло у будівельників Вавилонської вежі, що була зруйнована силою Божою. Успішним може бути тільки таке суспільне творення, тільки те особисте життя, тільки те сімейне життя, яке будує відповідно до волі Божої, згідно з Божим задумом»32.

Патріарх звертає увагу на знаки, які свідчать про поступове зживання не тільки модерної секулярної парадигми, але й того всесмєшенія, яке вона породила під ім’ям «постмодерну», одночасно вказуючи на нові небезпеки:

«Ми бачимо, як суспільна дискусія сьогодні все більш і більш включає в себе роздуми про значення духовного, культурного, релігійного життя людей. Є знаки того, що проходить бездумна пошесть епохи постмодерну, коли все змішувалося в одну купу, коли не розрізнялися цінності, коли людина могла стверджувати будь-яку нісенітницю — не з посиланням на Бога, навіть не з посиланням на інші авторитети, а лише з посиланням на самого себе, представляючи справу таким чином, ніби сам він і є джерелом і кінцевим суддею всього того, що пропонує суспільству і світу. Є розуміння того, що вся ця модель є абсолютно неспроможною, тому що саме через подібне світовідчуття в суспільство приходить хаос, а хаос завжди породжує прагнення використовувати збентежений стан умів для досягнення своїх власних цілей. І в цих умовах починають вигравати ті, хто організовуються в співтовариства, найчастіше злочинні спільноти, що ставлять перед собою абсолютно конкретні цілі. У цих спільнотах немає ніякого постмодерну – там все підпорядковане волі керівника, там все схоплено мертвою хваткою залізної дисципліни. В результаті ці спільноти, іноді зовсім невеликі, перетворюють життя народу в кошмар»33.

У цій ситуації Церква не може залишатися стороннім спостерігачем, і вустами Святішого Патріарха вона закликає православних християн і все суспільство до активної позиції:

«Для того, щоб ніхто не міг мучити нас, весь народ повинен бути сильним. А сильним він стає тоді, коли він об’єднаний навколо високої ідеї — тієї ідеї, яка об’єднує всіх. І віра дає нам цю ідею, так само, як і наша національна духовна, культурна традиція. Це найвищі моральні ідеали, закріплені в цій традиції, і, нарешті, наша мова — засіб і спосіб нашого спілкування…

Потрібно міркувати і про світ, в якому ми живемо, про наше суспільство — – міркувати крізь призму наших християнських поглядів і переконань. А найголовніше, щоб в результаті цих роздумів ми досягали єдності духу в союзі миру (Еф. 4:3), ставали потужною і згуртованою громадою людей, громадою однодумців, здатних реально вплинути на життя нашого народу»34.

Одне з найважливіших питань сучасного суспільства — питання про культуру. Як розуміти культуру? Як відрізняти культуру від антикультури? Нарешті, як Церкві ставитися до того, що іменується сучасною культурою?

Торкаючись цих питань, Святіший Патріарх слідує тій же логіці, що і говорячи про суспільні процеси в цілому, стверджуючи нерозривний зв’язок культури і християнства.

«Культура є область додатки духовних та інтелектуальних сил людства, що увібрала в себе багатовіковий досвід творчого, созидательного перетворення навколишнього світу. Мета цього преображення — справжня гармонія буття, орієнтирами на шляху досягнення якої є ідеали любові, добра і краси. Для християн ці ідеали задані Євангелієм. І саме цими ідеалами пройнята тисячолітня культура нашого народу»35.

Водночас у сфері культури, в силу її творчого характеру, встановлення лише на традицію – непродуктивне. Діалектика культури полягає у взаємодії старого і нового, в увазі до творчого потенціалу творців культури. Тут доречно згадати слова Спасителя про книжника, навченого Царству Божому, який виносить зі скарбниці своєї нове і старе (Мф. 13:52). Для Патріарха Кирила характерний саме такий підхід: «Я не є ні ретроградом, знудьгованим по культурі минулого, ні противником нових форм і явищ сучасної культури самих по собі. Моїм глибоким переконанням є те, що Церкві не слід огульно відкидати їх, залишаючи сучасні форми культури на відкуп обезбоженному світогляду»36.

Про те ж Патріарх говорить і в більш широкому контексті: «насправді, сталий розвиток суспільства може здійснюватися тільки при правильній взаємодії традиційного та новаторського начал. Якщо буде тільки традиція, але не буде новаторства і руху вперед, то розвиток людської цивілізації зупиниться. Та такого і бути не може, тому що Бог створив людину, схильну її до творчості. А результатом творчості завжди є нове. Сам Господь сказав: Се, творю все нове (об. 21:5). Не «створив нове» — «творю все нове»… Тому творчість і новації – це теж частина Божественного задуму. А традиція — це те, що допомагає людям вибирати з усього нового тільки саме важливе і суттєве, те, що потім стає частиною традиції. Традиція – це якийсь фільтр, але не бездумний, не безідейний, а має в основі своїй божественний початок, божественний критерій»37.

Головна думка Патріарха в тому, що «культура» без Бога стає антикультурою, бо вона відкриває двері духу протиборства з Богом: «Сьогодні, як і у всі часи, місія Церкви полягає в боротьбі за людину, проти начальств, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти піднебесних духів злоби (Еф. 6:12). Визволити людську особистість з обіймів антикультури, антихристиянства, повернути її до Бога — це невідкладне завдання, яке стоїть сьогодні перед нами»38.

Полемізуючи з поширеним підходом, згідно з яким слід пристосовувати християнство до сучасної культурної ситуації, Патріарх висуває протилежну ідею, що має багату традицію у російської релігійної думки XX ст.: «Не інкультурація християнства, а християнізація культури — ось у чому сьогодні полягає мета християнської місії по відношенню до культури. Культуру не можна використовувати тактично: культура сама повинна стати носієм Христового благовісту. Йдучи шляхом святих отців, актуалізуючи їх ставлення до суспільства і до культури, ми зберігаємо надію на зміцнення християнського виміру в суспільних відносинах і в сучасній культурі»39.

На думку Патріарха Кирила, ця ідея актуальна не тільки для національної свідомості православних народів, а й для загальноєвропейської християнської цивілізації:

«Спільне завдання християн різних сповідань очевидне – допомогти європейцям не втратити почуття ідентичності, не боятися говорити про своє коріння. Тільки таким чином можна зберегти знайому нам Європу в якості унікального і самобутнього цивілізаційного регіону, що має рівноправні взаємини з іншими центрами світу»40.

Як наслідок, виникає і нагальне завдання міжхристиянської взаємодії у сфері культури і в ширшому суспільному контексті:

«Співпраця християн стає особливо необхідної в світлі, що стоять перед християнством викликів. Перед лицем спільних загроз війни, тероризму та екстремізму, витіснення релігійного виміру з суспільної сфери, публічного виправдання гріха нам необхідно розвивати тісну взаємодію в дусі миру і братерської любові на основі вічних євангельських цінностей» 41.

Не менш важливим, з точки зору Патріарха, є і більш широкий морально орієнтований діалог, в якому Церква покликана брати участь в силу внутрішньо притаманного їй прагнення сприяти загальному благу. При цьому в даному випадку мова йде про благо не тільки в межах окремих суспільств, але й людства в цілому, що диктується універсальним характером як християнства, так і моральних основ людського існування взагалі.

«На мій погляд, важливим завданням міжрелігійного діалогу, а також діалогу між носіями секулярно – гуманістичних і релігійних цінностей є твердження розуміння необхідності побудови багатополярного світу. Я вживаю слово «багатополярний» не в політичному, а, скоріше, в культурному аспекті, маючи на увазі такий світ, в якому гармонійно співіснують і знаходяться в творчому співробітництві різні цивілізаційні полюси. Основою для міжрелігійного співробітництва в зазначеному напрямку є зовні різне, але сутнісно єдине сприйняття нашими релігійними традиціями моральних цінностей, що мають абсолютний і універсальний характер…

У культурному досвіді людства закладено велике різноманіття. Це даність, основна характеристика нашого буття, яка в умовах тісного, взаємозалежного і взаємопов’язаного існування народів стає особливо важливим фактором у житті суспільства. Необхідно знайти такий модус взаємодії цивілізаційних моделей, який приводив би не до зіткнення і протистояння, але до партнерства і взаємозбагачення, що є необхідною умовою процвітання всього людства»42.

Слід підкреслити, що, говорячи про міжрелігійному і релігіознозагальному діалозі і взаємодії, Святіший Патріарх виходить не з абстрактних ідей і благопобажань, з якою сьогодні стикаються і релігійні спільноти, і суспільство в цілому: йдеться про публічну образу релігійних святинь. Ця гостра проблема, яка в останні роки не раз ставала предметом уваги з боку різних суспільних сил у контексті відповідного всередині громадського конфлікту, не може бути дозволена якимись приватними заходами. Патріарх наголошує, що сама ця проблема пов’язана з розумінням того, як свобода співвідноситься з моральними нормами.

«Чи може справжня свобода виражатися в посяганні на те, що свято і дорого людині? Звичайно, ні. Там, де починаються провокація і блюзнірство, свобода людини повинна усвідомлено обмежуватися. Ігнорування духовно-морального виміру свободи неминуче призводить до втрати самої здатності розрізнення добра і зла. Чим нижче рівень моральності, тим більш затребуваними в масовій культурі стають ідеї, що розпалюють незмінні страсті. Разом з тим, криза культури є однією з найнебезпечніших для суспільства, що ще раз нагадує нам про необхідність співвідносити всі плоди даного людині Богом дару творчості з моральним виміром..

Держава при формуванні політики, виробленні законів, прийнятті рішень про підтримку тих чи інших культурних проектів має враховувати моральні підвалини, пов’язані з історичними та релігійними традиціями народу. Тільки так забезпечується творчий розвиток і безконфліктне існування суспільства. Якщо сьогодні не буде забезпечено ретельний контроль за дотриманням законодавства в плані образи релігійних святинь, то завтра ми можемо отримати розколотий соціум, у якого розмитий ціннісний базис, дезорієнтовану в моральних питаннях молодь, що фактично позбавляє народ майбутнього. Переконаний, що побудова благополучного суспільства неможлива без урахування духовних потреб його членів, поваги до релігійних почуттів людей»43.

Питання про співвідношення людської свободи і моральних норм набуває не меншу — а, бути може, і більшу гостроту у зв’язку з легалізацією і поширенням громадських практик, що входять в явне протиріччя з християнською традицією, що також є наслідком відмови від релігійного поняття гріха:

«З точки зору християнства, помилка світського гуманізму полягає в тому, що він не враховує чинник спотвореної природи людини, його схильності до гріха, можливості вживання свободи на зло як для самої людини, так і для всього суспільства… З точки зору Руської Православної Церкви, неприйнятно, коли гуманістичне розуміння прав і свобод людини використовується для утвердження в суспільстві уявлень про допустимість як соціальної норми таких гріховних явищ, як аборти, гомосексуалізм або евтаназія. У наявності груба підміна понять: аморальна поведінка виправдовується вченням про гідність людини, що має глибоке релігійне коріння. Без релігійних коренів ідея гідності повисає в повітрі. На чому ґрунтується, на що спирається ця ідея? Якщо ми вириваємо релігійний фундамент, якщо відриваємо людину від Бога, то і людська гідність втрачає свою основу» 44.

Загальний висновок, який робить Патріарх, такий:

«За витісненням релігій з суспільної сфери, безсумнівно, стоїть боротьба з моральним абсолютом у всіх його проявах. Це, звичайно, є сильним викликом для всіх віруючих людей, які такий моральний абсолют визнають»45.

Розуміння Святішим Патріархом Кирилом сучасного служіння Церкви у світі і, відповідно, його церковно-громадська позиція коротко і ємко були їм виражені вже в перший рік Патріаршества в наступних словах:

«Церква не переступала риси – ні тоді, коли її звинувачували в повільності і відсталості, ні сьогодні, коли її звинувачують в тому, що вона занадто активна і її активність комусь здається певним небезпечним викликом для світського характеру держави. Церква не виходила із законодавчого поля і не порушувала законів. І що найголовніше, ми намагалися не порушувати своїх пастирських принципів…

«Але економіка і політика невіддільні від морального стану особистості. Ось що нам усім потрібно зрозуміти: порятунок людини – це не тільки її приватне життя, її потаємні думки, її міні-соціум, який забезпечується сімейними відносинами; але це і макросоціум, це країна, це всесвіт. І скрізь людина може творити справи або праведні, або гріховні. Сучасна дійсність доносить до нас величезну кількість інформації про ці неправедні справи, що здійснюються і в політиці, і в економіці… І Церква, не втручаючись у політичний процес, не підтримуючи жодну з сил у політичній боротьбі, залишає за собою право на етичну експертизу політичних програм і на моральний коментар до того, що відбувається сьогодні в житті нашої країни, в житті нашого народу, будь то економіка, політика, культура, громадська думка…

Саме так ми розуміємо пастирство в XXI столітті. Але це не означає, що людина з її внутрішніми проблемами йде на задній план. Це не означає, що змінюються якісь пріоритети в пастирському служінні. Завжди і при будь-яких обставин в центрі заклопотаності Церкви — людина, людська особистість з її радощами, бідами, розчаруваннями, злетами, падіннями, святістю, гріховністю, тому що саме для повноти життя людини — і в її земному шляху, і у вічності — Церква звершує своє служіння»46.

Такий погляд Патріарха на покликання Церкви в світі закорінений у традиційному, богословське вивіреному розумінні Боголюдської природи Церкви, в якій земне пов’язане з небесним, але одночасно небесне проявляється в земному. У церкві діє Бог, але діють і люди, покликані до співпрацівництва з Богом.

Те бачення Церкви і світу, їх співвідношення, яке Святіший Патріарх пропонує нам протягом свого першосвятительського служіння, не є якоюсь теоретичною конструкцією — воно виростає з глибокої віри і духовного досвіду. У словах Патріарха ми пізнаємо церковний переказ, який актуалізовано в конкретних умовах сьогодення. А вірність переказам включає, згідно з символом віри, як віру в Бога Творця і Промислителя, так і віру в саму Церкву Христову.

«Віримо, що ворота пекла ніколи не похитнуть Церкву. Віримо в те, що фундамент, створений святими апостолами, витримає будь-які найстрашніші землетруси. Але, вірячи в це, ми повинні прийняти і відповідальність за те, щоб Церква, яка живе нині, зберегла свою духовну силу, здатність звертатися до народів з апостольською проповіддю. Це вимагає від віруючих людей, всіх від малого до великого, здатності захищати Церкву, оберігати її, активно брати участь в її житті, щоб через внутрішню, у тому числі розумову роботу ми звільняли церковне життя від можливих недоліків, недосконалості, стаючи громадою гарячої віри, громадою однодумців, що продовжують в історії служіння святих апостолів»47.

1 Слово після інтронізації 1 лютого 2009 року в соборному Храмі Христа Спасителя.

2 Там же.

3 Там же.

4 Там же.

5 проповідь за Божественною літургією на Бутівському полігоні (23 травня 2009 р.).

6 Слово після Божественної літургії в Пюхтіцкому ставропігійному монастирі (15 червня 2013 р.).

7 Патріарше слово після Різдвяної Великої вечірні в Храмі Христа Спасителя (7 січня 2010 р.).

8 Слово в день пам’яті святителя Філарета Московського після Літургії в Храмі Христа Спасителя м. Москви (2 грудня 2014 р.).

9 Там же.

10 Слово на церемонії вручення диплома почесного доктора Белградського університету (14 листопада 2014 р.).

11 Доповідь на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви (29 листопада 2017 р.).

12 Там же.

13 Там же.

14 Там же.

15 Там же.

16 Проповідь після Літургії в московському храмі святих апостолів Петра і Павла в Лефортові (12 липня 2018 р.).

17 Слово після Божественної літургії в Неділю по Богоявленні (23 січня 2011 р.).

18 Проповідь після Літургії в Казанській пустелі в Шамордіні (24 жовтня 2015 р.).

19 Доповідь на зборах ігуменів та ігумень Руської Православної Церкви (23 вересня 2016 р.).

20 Проповідь у день пам’яті святих Сергія і Германа Валаамських після Літургії у Валаамському монастирі (11 липня 2018 р.).

21 Там же.

22 Там же.

23 Доповідь на відкритті XXV Міжнародних Різдвяних освітніх читань (25 січня 2017 р.).

24 Там же.

25 Проповідь в день пам’яті святителя Московського Петра, всієї Росії чудотворця (6 вересня 2012 р.).

26 Доповідь на відкритті XXVI Міжнародних Різдвяних освітніх читань «Моральні цінності і майбутнє людства» (24 січня 2018 р.).

27 Слово на відкритті IV Різдвяних парламентських зустрічей у Раді Федерації (29 січня 2016 р.).

28 Слово після вручення диплома почесного доктора Національного дослідницького ядерного університету «МІФІ» (4 березня 2010 р.).

29 Проповідь за Божественною літургією на Бутівському полігоні (23 травня 2009 р.).

30 Там же.

31 там же.

32 Проповідь за Божественною літургією в храмі на честь святих рівноапостольних Костянтина і Єлени м. Абакана (30 серпня 2011 р.).

33 Слово після Божественної літургії в Неділю по Богоявленні (23 січня 2011 р.).

34 там же.

35 Доповідь на відкритті XXVI Міжнародних Різдвяних освітніх читань «Моральні цінності і майбутнє людства» (24 січня 2018 р.).

36 Руська церква і європейська культура (3 лютого 2010 р.) / / експерт. 2010. № 4 (690).

37 Слово на відкритті IV Різдвяних парламентських зустрічей у Раді Федерації (29 січня 2016 р.).

38 Руська Церква і європейська культура (3 лютого 2010 р.) // Експерт. 2010. № 4 (690).

39 там же.

40 там же.

41 там же.

42 Слово на засіданні Президії Міжрелігійної ради Росії (24 жовтня 2017 р.).

43 там же.

44 Там же.

45 Виступ на засіданні Європейської ради релігійних лідерів «Права людини і традиційні цінності в Європі» (21 червня 2011 р.).

46 Виступ в Російській академії державної служби (31 грудня 2009 р.).

47 Слово в день пам’яті Собору Дванадцяти апостолів (13 липня 2011 р.).

PDF-версия

Патріархія.ru

Патріарх.ua

Cтатті

Як правильно поминати покійних

Як правильно поминати покійних

У Поминальну суботу пропонуємо повчання про правильну молитву за спочилих. «Постараємося, скільки можливо, допомогти покійним, замість сліз, замість ридань, замість ... подробнее...>>
Святий вмч. Феодор Тирон. Чому ми освячуємо коливо в перший тиждень Великого посту?

Святий вмч. Феодор Тирон. Чому ми освячуємо коливо в перший тиждень Великого посту?

У суботу першого тижня Великого посту ми згадуємо пам’ять святого, ім’я якого тісно пов’язане із Чотиридесятницею. А точніше – з ... подробнее...>>
Єпископ Балашихинський Миколай. Богословські відповіді Патріарха Кирила на виклики сучасності

Єпископ Балашихинський Миколай. Богословські відповіді Патріарха Кирила на виклики сучасності

Стаття головного редактора Видавництва Московської Патріархії єпископа Балашихинського Миколая опублікована в збірнику «Богословські праці» (випуск № 49), присвяченому 10-річчю інтронізації ... подробнее...>>
Митрополит Волоколамський Іларіон. Патріарх Кирил про служіння Церкви у світі

Митрополит Волоколамський Іларіон. Патріарх Кирил про служіння Церкви у світі

Стаття голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків митрополита Волоколамського Іларіона, опублікована у випуску № 49 збірки «Богословські труди», присвяченому 10-річчю інтронізації ... подробнее...>>
Предстоятель про духовне життя — думки та настанови

Предстоятель про духовне життя — думки та настанови

До Дня Ангела Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ пропонує деякі думки, які Предстоятель висловив у ... подробнее...>>

Архів матеріалів:

« Березень 2024 »
ПнВтСрЧтПтСбВс
123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

RSS лента

© 2010-2024 Протоієрей Ростислав Ярема. Всі права збережені. При копіюванні інформації посилання на сайт Патріарх всієї Русі - обов'язково.
Перейти на мобільну версію